Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 24
- Предыдущая
- 24/29
- Следующая
— І в нас на Землі є тепер такі ж музеї і звичаї, — думає Ілля, здивовано радіючи збігу. — І в одному з музеїв записані імена мого батька і матері, які дали світові новий фотонний двигун. Раніше тільки поети і художники на пам’ять про своє кохання створювали твори. А тепер так роблять усі земляни.
Губи Іллі беззвучно заворушилися. Очі невідривно дивилися на жіноче обличчя. І Ілля зрозумів, де він бачив його — у мріях. Він ще нікого не кохав, але, як часто буває в житті, створив образ коханої в своїй уяві. В ньому злилися риси книжкових героїнь і знайомих жінок.
Він чекав її на вулицях рідного міста, в інститутських залах, на морському березі. А вона зустрілася в космосі. І уява наділила її рисами, яких не вистачало.
Капітан зорельота кидає погляд на схвильоване обличчя Іллі. Що робиться з хлопцем? Чи його так схвилювала розповідь про історію планети Невдоволених, чи…
Капітан бачить сяючі очі юнака і Анто. Він, досвідчена і мудра людина, знає, що для кохання немає меж. Навіть рубіж світу і антисвіту для нього не перешкода. Але що може чекати цих закоханих? Вони ніколи не зможуть зустрітись. Анто не зможе увійти у світ, Ілля — в антисвіт. Один дотик спричинить вибух, перетворення речовини у світло. Кохання без надії на зустріч…
Капітан зітхає. Є й таке кохання. Незважаючи ні на що, воно також буває прекрасним.
Юнак і дівчина дивляться одне на одного. Вони забули про всіх інших. Час зупинився для них.
“Що сказати тобі, кохана? — думає юнак. — Я радий, що ти живеш і що ми зустрілися”.
“Чому ти так безвідривно дивишся на мене, незнайомець? — думає дівчина. — І чому я так хвилююся? Все одно ми ніколи не зможемо зустрітися…”
— Передача закінчена, — суворо звучить голос її батька. — Наступна — через вісім годин за нашим часом.
Зображення жіночого обличчя поступово меркне на екрані. І тоді юнак стає на повний зріст і говорить голосно:
— Я тебе люблю, Анто!
Космонавти слухають ці старі слова і дивляться на Іллю з повагою і жалем…
II
Через вісім годин екран оживає. Замість обличчя Анто — суворе лице її батька. Він говорить:
— Притягання силових полів настільки велике, що наші кораблі не можуть відійти один від одного. Є тільки один вихід.
На екрані з’являється схема силових полів. Спалахує яскрава пляма…
— Саме в цьому місці треба зробити вибух, — продовжує батько Анто. — Передчасно ввімкнути двигуни на повну потужність. Чи витримають ваші організми таке перевантаження?
— Якщо немає іншого виходу, ми підемо на це, — відповідає капітан земного зорельота.
— А зараз ми б хотіли послухати історію Землі, — прохає батько Анто. На мить його погляд зупиняється на Іллі, і він тихо мовить:
— Це марне кохання…
…”Справжнє кохання не буває марним”, — в думках відповідає йому Ілля, не знаючи, що на цей раз безрозсудна юність виявилась мудрішою за старість.
— Розкажи про Землю, Ілля, — пропонує капітан.
Ілля підходить ближче до екрана, до самого пульта. Він повертає важіль і бачить приміщення чужого корабля і Анто. Вона дивиться на нього, і ось він уже в її зіницях…
“А ви говорили, що нам не зустрітися”, — майнула думка в Іллі, і його голос стає глухим від хвилювання.
Він розповідає історію Землі, називає сухі цифри, і на екрані спалахують формули і схеми, зображення тварин і рослин. А в зіницях Іллі — тільки Анто…
III
Виявилось, що гармати не можуть діяти в силових полях. Тоді одночасно вистрелили катапульти з обох кораблів. Два ядра — з речовини і антиречовини, — замкнеш у власні силові поля, понеслись назустріч одне одному. В певній точці їх поля мусили автоматично вимкнутися. Тоді станеться вибух, і маса ядер повністю перейде в енергію, здатну розштовхнути кораблі.
Але виявилося, що в потрібній дільниці силових полів бушує магнітна буря. Її лінії викривили політ ядер, і вони повернулися до кораблів, з яких були випущені.
— Більше нічого не можна зробити, — сказав з екрана батько Анто.
Це підтвердили електронні пристосування і розрахунки інших астронавтів. І тоді люди уявили собі безглузду смерть в космосі і вперше злякалися приреченості.
Наступила тяжка тиша, коли думка марно б’ється в зачарованому колі. Лише Ілля і Анто сиділи біля екранів, дивились в очі одне одному і про щось говорили.
На плече капітана лягла рука юнака.
— Чого тобі? — спитав капітан.
— Навколо ракет-скафандрів можна створити силові поля, чи не так? — спитав Ілля.
— Можна, — відповів капітан, думаючи про інше.
— У них також є такі скафандри, — сказав Ілля.
— Ну й що ж?
— А те, що не могли зробити ядра, можуть зробити двоє людей у скафандрах.
— Що зробити? — разом спитало кілька чоловік.
— Пробитися у певну точку і викликати вибух, — спокійно відповів Ілля.
Тепер усі астронавти дивилися на нього. Вони помітили, як він подорослішав.
— Ти хочеш сказати… — почав капітан.
— Я хочу сказати, що ми виконаєм звичай кохання. Хіба ми не маємо на це права?
Стало незвичайно тихо. І всі почули, як невмолимо цокає годинник на руці Іллі…
IV
Вони повільно випливали з люків у своїх ракетах-скафандрах і ввімкнули двигуни. На екранах вони здавались маленькими сріблястими краплинками, що повзуть одна до одної по звивистих ходах невидимого лабіринту. Вони петляли, робили кола, переборюючи лінії полів.
Астронавти обох кораблів слідкували за ними. Всі знали, що мусить відбутися.
Капітан сумно похитав головою. Не буде ні надмогильної плити, ні шуму дерев над могилою. Навіть світло, в яке перетвориться Ілля, йтиме до Землі кілька років. Якби можна було, капітан віддав би своє життя замість нього. Але Ілля нізащо не погодився б на це, і капітан мимоволі пошкодував за тим, що сам не пережив такого кохання…
Інженер-радист сидить у кріслі, напівзакривши очі, і не дивиться на екран. Він уявляє музей кохання, де на одній із стін зроблено напис: “Ілля і Анто. Ось що вони звершили…” І розповідь про те, як вони врятували двадцять дев’ять астронавтів і зберегли для науки дорогоцінні дані, закінчиться традиційними словами: “Запам’ятайте і наслідуйте!” А в іншому світі, який так далеко, що навіть важко уявити, у такому ж музеї з’явиться такий же напис: “Анто і Ілля… запам’ятайте і наслідуйте!” Можливо, там будуть інші слова, та хіба не однаково…
Ракети-скафандри поволі зближувались. На екрані пульта, розташованому перед самими очима, Ілля бачив зростаючу пляму. Поступово у неї з’явилися обриси риби. Це була ракета, в якій летіла Анто. Він не міг побачити дівчину, але йому здавалося, що він чує уривчасте дихання.
Ракету Іллі струсонуло і закружляло — він знову потрапив у завихрення. Ілля повернув ручку і взяв ліворуч, потім — трохи вгору. Ракета Анто зникла з екрана. Де ж вона? Він почав хвилюватися. Але скоро знову побачив її:
“Перше побачення”, — подумав Ілля.
Анто почула сигнальний дзвінок.
— Прощай, батьку! — вигукнула вона і простягла руки, вимикаючи захисне поле.
Астронавти побачили, як на екрані спалахнуло сонце…
…Минуло багато годин, поки земляни опам’яталися. На екранах світилися далекі зорі. Прилади вели корабель.
Капітан пригадав усе, що трапилося, поглянув на порожнє крісло Іллі. Його руки безвільно лежали на важелях. “Старію, — подумав він. — Нічого не зробиш, старію…”
Він наче побачив два світи: один — з речовини, інший — з антиречовини. Що може бути протилежніше за них?
Але і вони вже не були такими чужими і несумісними. Між ними, ніби вогненний міст, ніби спалах блискавки, пролягла любов двох людей…
- Предыдущая
- 24/29
- Следующая
