Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 21
- Предыдущая
- 21/29
- Следующая
Він швидко глянув на вченого:
— Кажуть, ви великий спеціаліст не тільки в народній медицині, ви прекрасно знаєте історію Паміру.
— Чутки ці дуже перебільшені, — заперечив приємно вражений Василь Кузьмич.
II
Василь Кузьмич і Румі вилетіли вдвох — помічник ученого несподівано захворів. Літак ніс їх над степом, вкритим кущами янтака — верблюжої колючки. Маленькі, круглі, вони були схожі на їжаків. Поруч з аеродромом, де приземлився літак, дзюркотіла вода в арику й сухо шелестів пісок. Вода дзюркотіла дужче, пісок лише вкрадливо нагадував про себе, чекаючи, поки люди вирушать у путь.
Потім потужний вертоліт проковтнув людей і в своєму череві легко переніс через пісок та воду, промчав над берегами Сирдар’ї, де, за переказами, колись владарювали тигри.
Василь Кузьмич показав униз, на густо порослий очеретом берег, і прокричав на вухо Румі:
— Кажуть, що там можна пополювати на тигрів!
— Я їх не бачив, — відповів Румі і несподівано без тіні усмішки додав: — Мабуть, тигри, що надумали вціліти, перетворилися на котів…
Василь Кузьмич засміявся, уявивши собі цей процес перетворення.
Вертоліт вивергнув людей із свого черева уже за підніжжям Паміру, оглушливо застрекотав і полетів…
Василь Кузьмич розклав на великому камені карту, вийняв записника.
— Якщо вірити Сейкілу, звідси треба йти через Гадючу ущелину. Невже немає коротшої дороги?
— Є, — відповів Румі. — І не треба сунутися в Гадючу. — Він показав шлях на карті.
— Чудово, — зрадів Василь Кузьмич. — Це значно ближче і до того ж безпечніше. Адже ущелина недаром називається Гадючою.
— Недаром, — підтвердив Румі.
— Отже, підемо отак, — і олівцем уже почав вести лінію.
— Треба вірити старому Сейкілові, — несподівано сказав Румі. — Він знав багато шляхів, але вибрав один. Як ви думаєте, чому?
— Не знаю, — розгублено мовив учений.
— І я не знаю. Отже, треба йти його стежкою.
— Дивна логіка, — знизав плечима Василь Кузьмич.
— Хочете перевірити його рецепт, то йдіть його дорогою.
“Певно, він має слушність. У всякому разі варто рискнути”, — подумав Василь Кузьмич. Він був не з боязких, але даремного риску не любив.
Вони перевзулися в чокої — легкі мисливські черевики з сириці — і взяли на плечі важкі рюкзаки. Стежка то круто йшла вгору, то петляла між скелями та камінням. Василь Кузьмич і Румі не звертали з неї. Тут нічого мудрували: стежку проклала не одна людина. її прокладали і перевіряли тисячі людей протягом багатьох років. І коли стежка в’ється змійкою, значить, так легше вибиратися на гору. Якщо обходить камінь — ненадійний камінь, обходить струмок — небезпечний струмок. Точніше кажучи, стежку не прокладають, а творять — як пісню, як легенду.
Ось стежка побігла вниз, і Румі застережливо підняв руку.
Перед ними лежала Гадюча ущелина. Вона нічим не відрізнялася від інших ущелин — яскрава зелень з густими тінями, з неї стирчали посріблені щербаті скелі. Ущелина очікувала людей мовчки, без зловісного сичання і промовистого шелесту.
Румі дістав ножа, зрізав дві гілки, обстругав. Одну дав Василеві Кузьмичу.
Спираючись на кийки, вони почали сходити вниз. Камінці не котилися з-під ніг — отже, Румі правильно ступав по стежці. Тіні пливли поруч, то зникаючи, то знову з’являючись.
Ось Румі низько нахилився, проходячи під навислими гілками, подав знак, щоб учений зробив те саме. Василь Кузьмич приготувався одвести гілку вбік і здригнувся. Гілка подивилася на нього блискучими очима і засичала. Це була гадюка. Вона лізла на дерево, певно, щоб поласувати пташиними яйцями.
Василь Кузьмич інстинктивно підняв кийка. Гадюка поповзла по гілці, намагаючись якнайшвидше сховатися в листі, сонячний промінь ковзнув по її яскраво-зеленій з жовтими цятками лусці. Василь Кузьмич опустив кийка і пішов далі стежкою. Румі швидко глянув на нього, але нічого не сказав. їм довелося йти значно повільніше і обережніше. Тепер змії траплялися на кожному кроці. Кілька разів Василь Кузьмич помічав щитомордника, на галявині побачив кобру. Добре, що вона була досить далеко і тільки повернула голову до людей. Василь Кузьмич знав, як блискавично нападає ця гадюка. На невеликій відстані навіть досвідчений мандрівник не встигав захиститися.
Раптом з дерева на плече Румі впала зелена стрічка. Василь Кузьмич ледве стримався, щоб не закричати. Тамуючи тремтіння в голосі, він сказав:
— Румі, не рухайтеся різко — у вас на плечі змія.
Румі трохи повернув голову, скосив очі, потім швидко схопив гадюку за голову. Зелена стрічка вигнулася, почала пручатися, силкуючись звільнитись, але було пізно. Румі ножем розкрив змії пащу і сказав:
— Вона не отруйна. Досить невинне створіння.
— І все-таки я б не радив… — почав Василь Кузьмич, але Румі вже підніс змію до гілки, і вона зникла в листі.
— У спалювачів трупів є повір’я, що після смерті добрі люди перетворюються на змій, а хижі — на голубів, щоб сховатися від кари за гріхи, — наче між іншим, сказав Румі.
— Це повір’я вони зберегли від стародавніх греків, — підтвердив Василь Кузьмич. — У багатьох стародавніх людей змія уособлювала не підлість, а мудрість. — Він ступив кілька кроків і несподівано сказав: — Людині завжди було властиво переносити свої якості на тварин.
Румі поманив його до себе і показав на галявину, де гралося кілька змій. Вони перепліталися в живий канат, терлися головами одна об одну, ніби цілувались. Потім відводили голови, піднімали їх, розгойдуючись…
— Танець змій, — прошепотів Василь Кузьмич, зацікавлено стежачи за плазунами.
— Вони люблять, як люди, — сказав Румі і продекламував: — “У любові й ненависті змія зрівняється з орлом, а орел — з людиною”.
— І все-таки стародавні люди даремно приписували зміям мудрість, — сказав Василь Кузьмич, викликаючи Румі на суперечку. — Змії досить примітивні тварини.
— Ви маєте слушність, — несподівано погодився Румі. — Та хіба людські почуття не бувають іноді примітивні? Хіба голод — такий же примітивний, як у змій, — не може заглушити в людей найскладніші почуття?
— Не в усіх, — нахмурився вчений. — Різниця між людьми більша, ніж між якими завгодно тваринами одного виду. Саме це і є однією з головних відмінностей людини.
Василь Кузьмич ішов за Румі і думав уже не про змій, а про Румі. Ця людина цікавила його дедалі більше. Іноді здавалося, що знання лісу і гір він успадкував, як інстинкти, від своїх предків, але Василь Кузьмич розумів, що це тільки здається. Правда, у Румі збереглися гостріші, ніж у жителів міст, почуття: запахи й сліди промовляли йому більше, ніж їм. Проте в основі його знання був досвід. “Яку ж роль у даному разі відіграє інстинкт? Чи я не применшую його значення?” — думав учений.
Вони проминули ущелину, і Василь Кузьмич дістав карту. Тепер стежка круто йшла вгору. “Будеш іти, видиратись, оступатися, повзти, — писав Сейкіл. — Очі дикої людини гір стежитимуть за тобою. Остерігайся розгнівати її. Пам’ятай: ти ввійшов у її дім, вона — господар. Хоч якою дивною здавалася б тобі її поведінка, не показуй свого здивування, вона у себе вдома. Смиренно прийми її звичаї, і вона не заподіє тобі кривди”.
Василь Кузьмич дав прочитати Румі ці записи. Спитав:
— Вам доводилось бачити галуб-явана?
— Ні, — відповів Румі. — Але я не бачив і далеких зірок. Мені розповідають про них астрономи.
— Ви чули про суперечку навколо снігової людини, — впевнено сказав учений.
— Коли не можеш побачити і не хочеш повірити, не кажи зразу ні “так”, ні “ні”. Сейкіла ви теж не бачили. Та коли йдете по його ліки, його шляхом, то виконуйте його поради.
— Умовили. Не будемо дражнити галуб-явана.
— Не будемо, — цілком серйозно сказав Румі.
І від цієї серйозності Василеві Кузьмичу стало не по собі. Здалось навіть, що він відчуває на собі чийсь важкий погляд — ніби хтось дивиться на нього з лісових хащів. І потім ніяк не міг позбутися цього відчуття — не допомагали ні холодна розсудливість, ні образливі слова, якими він картав сам себе.
- Предыдущая
- 21/29
- Следующая
