Выбери любимый жанр

Ночівля в карбоні - Савченко Віктор Васильович - Страница 15

Изменить размер шрифта:
15

— Так… Починай. — Від поруху губ закололо в скронях.

Рудольф почав умикати апаратуру. Нараз почулося гучне клацання лічильників, зеленаво замигтіли екрани осцилографів. Рудольфові здалося, що кімната повниться нетерпінням. Як би йому хотілося бути на місці Арсена, щоб швидше позбутися цього гнітючого очікування. Але жеребок першості випав Арсенові, Зараз він відкинувся з заплющеними очима на спинку крісла, ніби неживий. Спало на думку, що вони схожі на двох людей, один із яких, узявши кінець мотузки, ввійде зараз у катакомби, а інший чекатиме його коло входу, розмотуючи клубок.

— Давай, — ледь чутно Арсенів голос.

Рудольф уклав у його простягнуту правицю регулятор подразника, аби Арсен сам міг подавати біоструми на півкулі мозку, і з цього моменту відчув, що його колега зник у підземеллі. Які несподіванки підстерігатимуть його за кожним рогом лабіринту?

Заплющені очі. Думка швидко біжить повз якісь події — не розібрати які. Неначе кіномеханік дав стрічці велику швидкість — на екрані лише миготіння. Несподівано миготіння обірвалося… Хоч повіки й стулені, Арсен чітко бачить їхню кімнату. Він під впливом сильного почуття радості. В руці — перфокарта. Навпроти Рудольфове обличчя — теж радісне. Рудольф носив тоді борідку, цупку руду борідку, яка нагадувала щітку. Знову миготіння. Думка ледь устигає за пам’яттю. Він щойно побачив те, що було рік тому, коли вони розшифрували код спадкової пам’яті. Отже пам’ять фіксує події значимі, пов’язані із сильним моральним струсом. Все інше лишається непомітними подряпинами на склі, порожніми кадрами на кінострічці. Ці кадри проносяться із шаленою швидкістю… Стоп. Він серед розбурханого моря. Почуття розгубленості й страху. Попереду — п’ятиметровий вал із білим гребенем на вершині, позаду — гострі прибережні скелі. Ось вал перетворюється на пащеку велетенської акули, яка, бризкаючи піною, люто несеться на нього… “Пірнай!” — закричав собі й зник під водою. Його закрутило у вирі, вдарило об скелю, потім страшенна сила потягла знов у море, обертаючи, мов тріску. Моторошне відчуття, коли покидають сили. Руки й ноги полощуться у воді, наче канати. А он — новий вал… На мить побачив строкатий пляж, прикуті до себе сотні пар очей, та ніхто не наважиться кинути виклик морю. Хай краще один гине, аніж двоє. А вал наближається, підминаючи дрібні хвилі, і вже немає сили, здатної врятувати від цього страхіття. “Пірнай!” Голос Рудольфа зовсім близько. Ледь устиг вхопити повітря. Його плечі стисли міцні руки. Обох підхопило, закрутило навколо гострої брили, що випиналася коло берега. Рудольф ухопився однією рукою за камінь, притяг і його і вже не випускав, доки не відхлинула вода. Потім вони, хитаючись, побрели до берега. Море жбурляло піною, але було безсиле щось удіяти. Воно лютувало, бо проґавило свою жертву. Страшенна втома. Тремтячими ногами він зробив кілька кроків і впав на суху гальку. Здавалося, море вичавило із м’язів усю силу. Рудольф теж лежить поряд, важко дихає. Із саден сочиться кров. Несподіване почуття вдячності витискає недавній страх, утому… Знову замиготіли якісь незначні події. Думка аналізує щойно пережите. Це було щось із п’ять років тому. Вони з Рудольфом відпочивали в інститутському пансіонаті на березі Андріатичного моря. Того дня море хвилювалося ще зранку. До обіду шторм сягав шести балів. Жоден пляжник не ризикував купатися. Він стояв біля берега, не міг відірвати очей від знавіснілої стихії. Море хизувалося могуттю, ніби знущалося з людини, в очах якої палахкотіла рішучість. І людину охопив дивний шал завзяття. Арсен стрибнув, як тільки відкотився черговий вал. Його жбурляло з гребеня на гребінь, але він, сповнений свіжих сил, тільки реготав у обличчя зухвальцю-велетню. А той знав свою справу, непомітно відносив його до бескеття. І якби не Рудольф, що спостерігав із берега… Арсен відчув страшенну втому, ніби сталося те з ним не п’ять років, а лише хвилину тому. Море вичавило з м’язів усю силу й натомість влило нидіючий біль. А стрічка споминів усе розкручується й розкручується, чимдалі хутчіш, немов хтось умисне наддає швидкості. Раптом… Пахне нехворощ. Поки ще нічого не видно, тільки ніздрі лоскоче гіркуватий запах. Незвична легкість у тілі. Він купає свою долоню у волоссі дівчини. Воно ллється крізь пальці прохолодним чорним леготом. Руки дівчини обвивають його шию… “Ти писатимеш, любий?” — Її голос мрійливий і пристрасний, немов прадавня казка. “Писатиму”. Молодик, як перехилений ківш, обливає пагорб і річку медвяним світлом, краплини того світла мерехтять зірками на чорному тлі безкраю. Все гіркіше пахне нехворощ. Дівочі коси теж пахнуть нехворощю. В траві тріщить коник, десь зовсім близько, біля самої голови, можливо, навіть сховався в довгому волоссі… Чому все так поспіхом проноситься? Хіба не йшли потім на світанку додому, хіба не клялися в коханні? Хіба не було тих діамантів-сльозин на її смаглявому личку, там, в аеропорту? Яка жорстока думка? Вона, мов прес, вичавлює крізь решето часу всю воду подій, аж до сухого спомину. Йому було тоді двадцять один, їй — вісімнадцять. Вони листувалися два роки. Потім листи від неї стали надходити рідше. Згодом і зовсім припинились. Та й він усе рідше згадував своє перше кохання…

В пам’яті миготять інші події, аж тріщить голова від них. Слід би припинити дослід. Варто лише клацнути тумблером. Але ні, він сидітиме, доки вистачить сили. Треба тільки взяти себе в руки, не переживати так кожну подію…

Рудольф нервово походжає по кімнаті. Уже година, як Арсен здригається, шарпається в кріслі, але повік, під якими швидко-швидко бігають очі, не розплющує. На лиці щохвилини новий маскарон: то перекошений від жаху, то блідий від утоми, то натхненний, то пристрасний. Чи довго здатна людина витримати таку гаму почуттів? Рудольф сів, поклав руки на стіл. Волохаті, в ластовинні руки, краще б їх ховати в рукави. Та то давня, ще школярська, звичка ходити з підсуканими рукавами. Висунув шухляду. До рук ніби прилипло батькове фото. “Франц, що ти накоїв там? — питає, ніби це він батько того молодого чоловіка, що на фото, а не навпаки… — Невже ти був здатний на зле? У тебе ж самовпевнене лице бюргера, який випадково натяг гестапівську форму… Тобі її дали сфотографуватись, адже так, Франц? Потім ти знову одягнув свого сірого костюма й пішов до контори, що на Олександерплац, де ти працював бухгалтером. Ну скажи, що це не так, Франце… І ніяких злочинів ти не чинив…

Тільки бентежить мене твоя усмішка. Це посмішка виконавця, а не творця. І в очах твоїх сталево блищать багнети тевтонця. Хіба тоді не думали, лише виконували?”

…Довкола чорна земля, без жодної рослини. Сутінки. На весь обрій червоно-чорна куля. Вона бубнявіє, бубнявіє, ось-ось трісне. Арсена охоплює нелюдський жах. Падає на землю, головою до кулі. Він мало не зривається з крісла. Але чому все — як у науковому фільмі? Хіба ядерна реакція протікає так уповільнено? Куля не поспішає, немовби боїться розірватися раніше, ніж він сповниться жахом… Це був страшний сон, який снився колись у дитинстві. Від того сну пробудив материн голос: “Арсенику, проспиш до школи. Вставай, вставай, любий”. Біля ліжка на килимку вигравав сонячний зайчик… Якусь мить повзли малорозбірливі кадри. Арсен розслабив м’язи, намагаючись використати прогалини в пам’яті для перепочинку. Але що це? Він бачить те, чого з ним ніколи не бувало. Це проявляється батькова пам’ять. Він уже не Арсен. Усе тіло шпигає, немовби в нього вп’явся рій розлючених ос. Ага… Він розвантажує вагон із сіллю. Їх чоловік із двадцять, у смугастих робах. Дрібні кристалики з лантухів сиплються на вологе від поту тіло. Нещадно смалить сонце. На пероні походжають есесівці. Під вагоном важко дихають відгодовані вівчарки — язики, мов полум’я. Нарешті останній лантух. На пероні у піддашші їх велика купа. Зверху накинули брезент. Есесівці наказують підмести вагони. Ось-ось не витримає, впаде. Тоді кінець. Смугасті роби його відштовхнули, показали, аби він краще вкутав брезентом сіль. Вони розуміють, що він звалиться, як тільки почне дряпатись у вагон… “Льоз, льоз! Давай, давай!” — покрикують есесівці. Хіба німецька мова така гидка? Але ж він колись, читаючи “Лісового царя” Гете, плакав. Ні, мабуть, усяка мова погана, коли вона в устах ката. Йому наказали теж лізти у вагон. Коли б не руки, що протягнулись до нього із отвору, упав би до самої морди вівчарки. З грюкотом зачинились двері, вагон шарпнуло, поїзд почав набирати швидкість. А тіло страшенно щемить; від того щему ось-ось зникне свідомість. Частіше постукують колеса. Стало ніби прохолодніше. Чується грюкіт засувів, іржаве рипіння завіс. На обрії палаюча куля сонця. Ось-ось вкотиться у вагон. “Вег!” Сонце заступив білявий хлопчисько в гестапівській формі — автомат напоготові. Позіскакували на гравійний настил. Віддалік ліс підйомних кранів, а далі — море. Що може бути краще від призахідного сонця та синього моря?.. Але все воно по той бік колючого дроту. На вежах кулеметники. Вони вартують море і сонце. Він сів на купу вугілля. “Штеен ауф!” — гаркнуло поряд. Посхоплювались. Від воріт ішов, ні, чавив землю ногами, кремезний військовий. Арсен шарпнувся в кріслі. То Рудольфів батько. Кілька днів тому Арсен поліз до шухляди свого колеги по олівці й там побачив фотокартку чоловіка в гестапівській формі. Щелепасте лице, зубам ніби тісно в роті. Під веснянкуватим лобом сталево-сірі очі. А посмішка… Що на фотокартці, що зараз. Напевне, так посміхається кобра, коли бачить, що здобич не втече. На звороті було написано від руки готичними літерами “Франц Мурке, 1943 рік”. Арсен тоді ні про що не розпитував Рудольфа. Він знав: тому це боляче.

15
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры