Ночівля в карбоні - Савченко Віктор Васильович - Страница 11
- Предыдущая
- 11/29
- Следующая
Трава лежала похилена при самій землі, і від того з вікон здавалося, що дме сильний вітер. Насправді ж, вийшовши на подвір’я, Перера і чоловік у сірому не відчули й подиху; траву було прибито до землі учорашнім мусоном, який дув із океану цілу добу. Ступаючи в незайману зелень, Перера запитав:
— Ви що, зовсім не виходите на подвір’я? Довкола жодного сліду.
— Нам не до прогулянок, — відказав чоловік, перекладаючи брилу м’яса на друге плече і підводячи очі. — Зверніть увагу, Джюре, на ту хмару.
Над стрілчатими вежами замку вився клубок рудих газів. Ті гази, як іржа, вкривали чисту блакить неба.
— То Дікова робота, — пояснив чоловік. — Ото й усі відходи виробництва… Хоча, певніше сказати: новий вид сировини. Ми пропускали ті гази через хроматограф — гамма азоторганічних сполук! Разом із цехами по виробництву Діків треба проектувати й азотнотукові заводи.
Підійшли до літака. Перера, перед тим як залізти в кабіну, спробував застібнути на собі піджак. Але як він не втягував живота, цього йому так і не вдалося. Ніяково посміхаючись, він сказав:
— Не знаю, як подивиться президент Таппінгер на вашу вимогу, але коли поцікавиться моєю думкою, я пораджу вдовольнити її. І знаєте з яких міркувань? З морально-етичних. Я починав свого кар’єру на іподромі. Не посміхайтесь, підлітком я був тонким, як лозина, кінь не відчував моєї ваги. Так от тоді я дізнався, якими розумними і відданими можуть бути тварини. — Перера взяв у чоловіка кавал м’яса і поклав на заднє сидіння. Тоді сам ступив на крило, літак аж хитнувся під його вагою.
Наступного дня тишу підземелля розтяв телефонний дзвінок. Біолог, що сидів біля бюро, хоч і очікував на дзвоник, проте здригнувся.
— Це вілла Таппінгера? — почувся у слухавці жіночий голос.
— Поки що, — мовив з усміхом.
— З вами говоритиме президент компанії.
І одразу ж прозвучав деренчливий, як у цвіркуна, голос Мартеля Таппінгера:
— Алло, це ти, розбійнику?
По миті замішання біолог відказав:
— Я, мій отамане.
— Слухай, чи не забагато ви хочете за свою роботу? Знаєш, скільки грошей ми вгатили в обладнання, реактиви, зарплату вам, я вже не кажу про амортизацію вілли і таке інше… — Скотопромисловець говорив швидко і уривчасто, ніби випускав черги із автомата.
— Досі ви платили за шанс, — спокійно відповів біолог. — А зараз треба платити за предмет. Предмет, який максимум через півтора року зробить вас наймогутнішою людиною у світі.
— Це солодкі слівця… Послухайте, Спільмане, в угоді йдеться про створення істоти, яка мала б сама віднаходити собі корм. А ваш м’ясний гриб, за словами Перери, вимагає, щоб його годували. Отже, коли формально, ви не виконали зобов’язань.
— Коли підходити формально, Таппінгере, то до завершення теми залишається іще п’ять років. Отже, вам доведеться почекати, поки в нашого м’ясного гриба виростуть ноги.
— І підожду, — сказав Таппінгер і поклав трубку.
…Сельва дихала випарами болота, густим від вогкості і гниття повітрям. Пасат ліниво котив важкі хвилі того повітря до затоки, і двом чоловікам, які лежали при самій воді на прохолодному піску, воно здавалося віддихом ситого звіра. Вряди-годи із сельви долинало вуркотіння, зітхання, а часом і рикання. Була ще рання година. Лементували голодні чайки і білими блискавицями падали в каламутну воду.
— Габрієлю, навіщо тобі, власне, той замок? — обізвався гладкий чоловік з індіанським обличчям.
— По-перше, не лише мені, а й тобі, а по-друге, цей замок мені подобається, і місцевість гарна, — відповів його худорлявий товариш.
— Можна подумати, що ти все життя тільки й жив, що по замках.
— Ні, Семе, я не жив по замках. Я одна з тих мурашок, які кубляться в міських кам’яницях. Тільки багаторічна економія дала змогу старому заплатити за моє навчання в колледжі, а от утримувати мене він уже не мав сили. Доводилося підробляти. Розвантажував вагони з коксом, чистив каналізацію, а одного разу з гуртом таких як сам потрапив на холодильник скотопромислової компанії складати м’ясо. Семе, скільки там м’яса! І на кожній бичачій туші фіолетове клеймо компанії. Ліфти качали нові й нові штабелі на восьмий, дев’ятий, а потім і десятий поверхи; кожен поверх завдовжки з вулицю. Може, від холоду, температура там постійна — мінус п’ятнадцять, я, у ватяному комбінезоні й вушанці, відчув себе раптом серед трупів замордованих тварин. Це тоді прийшла в голову думка про створення штучної істоти; безглуздої, з нерозвиненою нервовою системою і єдиним інстинктом — їсти. Ця істота мала б розмножуватись вегетативно, як рослина або низькоорганізована тварина, а швидкість її росту повинна була перевищувати в багато разів швидкість росту дощовика. Півроку я віддав бібліотекам. А тоді зважився виступити.
— Я пам’ятаю той виступ, — промовив індіанець. — Але, слухаючи твої тиради на захист тварин, я думав про людей. Я бачив провінційне індіанське містечко, в якому люди їдять м’ясо тільки на свято, я бачив тисячі напівголодних студентів, одним із яких був і сам… І вже тоді знав, чим це скінчиться: хтось із “акул” іще більше натовче собі калитку на тому винаході — а що ідея з часом стане винаходом у мене не було сумніву. Я довго вагався, перш ніж пристати на твою пропозицію співробітничати. Та потім мені спало на думку, що коли хтось із промисловців і урве від того винаходу, то це станеться завдяки конкуренції, а отже неминучому зниженню цін на м’ясо. Люди зможуть хоч попервах наїстися досхочу. Це вже був той розумний компроміс між власною шкурою та інтересами суспільства, який надав мені моральне право взяти участь у твоєму ділі. — На вилицюватому обличчі індіанця блукала іронічна посмішка.
— Семе, тоді, на засіданні наукового товариства, серед слухачів була ще одна людина…
— Знаю. Ота руда з економічного факультету. Марієтта, здається.
— Так. На останніх двох курсах у мене з нею був роман. Вона водила мене по своїх родичах, багатству яких я міг протиставити лише здібності у навчанні. Одного разу її старий забрав нас на цілий місяць до їхнього маєтку, який вони також називали скромно віллою; то був замок у хащах Амазонки. Звісно, ніяких доріг, крім злітної смуги. Будували його з місцевого граніту, решту будматеріалу доправляли вертольотами. Батько пишався тим замком, а вона — батьком. Треба сказати, її старий — чоловік компанійський і мужній. Не всяк відважиться полювати на кайманів, а він полюбляв це заняття, ще й мене з собою брав. До того ж він не належав до числа тих багатіїв, які конче прагнуть підшукати своїм дітям до шлюбу рівню. Так от, Семе, дні, що я провів у тому замку з рожевого граніту, були найщасливішими. І найтрагічнішими, бо я тоді зрозумів, що влитися в родину Марієтти — все одно, що відмовитися від самого себе… Відтоді я потай мрію про замок, схожий на той, у якому я зазнав радості, але власний.
— Ніколи не помічав у тобі мрійника, — з усміхом зауважив індіанець, усе ще дивлячись у гранітний схил. — Але ж, Габрієль, випустивши потвору, ми ризикуємо занапастити і сельву, і все довкола.
— Зате Таппінгер не матиме підстав звинувачувати нас у невиконанні угоди. До того ж я певен, що коли справа дійде до випробування, скотопромисловець одразу ж збагне, чим це пахне.
— Що ж, хай буде на твоє. — З цими словами Сем підвівся. — Час уже нам іти. Скоро з’явиться літак.
Стрімкий кам’янистий берег затоки переходив у вкриту густими травами площину, праворуч над якою навис застиглий вал зеленого моря джунглів. Немов бризки, над тим валом ряхтіла сила-силенна птаства. Сандалі двох чоловіків лунко хльопали по бетону злітної смуги, на другому кінці якої здіймалися в небо гострі вежі рожевого замку. Коли до замку лишалося з півмилі, в тишу ввірвалося гуркотіння, а по миті з-над океану з’явився літак.
Сухий, зігнутий дід у чорному смокінгу дріботів від літака, обпираючись на ціпок, поряд із огрядним Перерою. Шкіра на його обличчі коричнева, без жодної зморшки, нагадувала хітин. Коли ручкалися, Спільманові здалося, що він тисне лапу комахи — тверду й холодну. Іще йому здалося, що тій сухій лапці нічого не варто розчавити його людську долоню.
- Предыдущая
- 11/29
- Следующая
