Тільки мить - Савченко Віктор Васильович - Страница 42
- Предыдущая
- 42/44
- Следующая
Я вже й сам помітив серед валунів істоту, котра нагадувала пермську жабу. Вона сиділа нерухомо, підставляючи течії велетенську пащу. Вода навколо неї пінилася так само, як і навколо каміння. Ми завмерли на мить, втупившись у ту істоту. Раптом вона стулила щелепи, в неї ворухнулось воло; якийсь час жаба сиділа непорушно, над водою виднілися тільки буро-зелена спина і банькаті очі. Мене брала цікавість побачити зблизька, у що перетворилась пермська амфібія, і я попрямував до берега. Вода в річці, незважаючи на швидку течію, виявилася такою ж прозорою, як і в потоці, що її живив. Уже з відстані двох десятків кроків можна було помітити тіло тварини, яка водночас нагадувала і жабу, і ящера, бо мала велику жаб’ячу голову і хвіст, як у архозавра. Істота зірко стежила за мною. Невідомо тільки, кого вона в мені бачила: поживу чи небезпеку для себе. Було в неї щось і від стегоцефала, і від плескатої пермської амфібії. Найбільше вражала паща. Широка, метрова… Їй, здавалося, були підпорядковані і короткий тулуб, і ребристий хвіст, і дебелі, як у черепахи, лапи. Та паща ніби була цинічним викликом мені — мислячій істоті. Ось вона знову розтулилась — жабоящір, схоже було, напосівся випити всю воду з річки. Невдовзі я відзначив, що рот амфібії був справжньою живою пасткою, яка вмить стулялася, щойно в неї потрапляла рибина. Мушу сказати, що риби тут багато. Вона ходить косяками біля самого берега. Звичайна риба, на форель схожа. Таке відкриття додало мені настрою. Я погукав Пойду. Угледівши таку кількість риби, мій супутник забув і про жабоящера, і про ситуацію, в якій ми опинилися з його ласки.
— Слухай! — вигукнув він. — Та тут же на нас чекає славна рибалка! У мене вдома такі гачки є!
Я подивився на нього здивовано.
— А, так-так… — мовив він згаслим голосом.
Та невдовзі Пойда знову ожив.
— Слухай, Заміховський, а на лиха нам гачки? Он скільки ліан! Ми ж можемо сплести вершу.
Поведінка гостя з антропогену більше дивувала, ніж радувала. Я ніяк не міг второпати: він справді так швидко адаптувався чи клеїть із себе дурня.
— Авжеж, — погодився я. — Якщо рибини так безпечно запливають у пащу жабоящера, то чому б їм не побувати й у верші, де лежатиме приманка?
Тим часом тварина, хоч і мала нас на оці, свого заняття не кидала — рот її вряди-годи стулявся, швидко, немов капкан. Я звернув увагу, що біля річки було свіжіше, ніж у лісі. Прохолодне повітря тут ніби текло другим, верхнім, шаром над водою. А може, причиною свіжості була пора дня — сонце скотилося з зеніту і не так пекло.
— Гайда вже, — сказав я. — Марія турбуватиметься.
Учителю, відстань від річки до лабораторії, за словами Пойди (а в цьому йому можна вірити, адже він за фахом — підземний топограф), — близько п’яти кілометрів. По прямій ми подолали б її, не кваплячись, за годину. Але нагору дорога виявилась важчою.
Я ніс каністру. Пойда теж ішов не з порожніми руками. Він тягнув великий сувій ліанового листя.
Раптом гість з антропогену спинився. Він утупився в сліди підошов сорок третього розміру на вогкому грунті. Тоді перевів погляд на мене.
— То де, ти кажеш, ми перебуваємо? — Ще недавно блискучі очі тепер знову, здавалося, взялися сажею. В них не пробивалося й іскринки.
Замість відповіді я підійшов до того місця, де були сліди, і витиснув поряд відбитки обох своїх ніг — правий до правого, лівий до лівого. Ребристий малюнок підошов повністю співпадав. Тоді кивком голови запросив Пойду ближче до потоку і показав трипалі сліди. Вони були глибокі і свідчили про неймовірну вагу істоти, якій належали. Мій супутник скинув з плеча довгий зелений сувій і уважно став роздивлятись метрові відбитки, на яких чітко проглядалися фаланги кожного з трьох пальців. Він співвідносив їх довжину до відстані між ними, яка сягала двох з половиною метрів. А я дивився на Пойду.
— Тут що, водиться слоновий птах? — нарешті озвався.
— Птахи тут з’являться через багато мільйонів років.
— Не дури голову! Це сліди птаха.
Я звернув його увагу на заглибини, що крапками й тире тяглися між відбитками лап.
— А то, по-вашому, що за знаки? — запитав.
Пойда не знав, що відповісти.
— Тут ходив ящір, — пояснив я. — А оті борозни між відбитками лап — сліди хвоста.
Було видно, що мої слова не дуже його переконали. Він знову кинув на плече сувій, і ми продовжили шлях нагору. Тим часом мені подумалося про те, яким дивовижним був би світ людей, аби всі його представники дожили до антропогену. Той же слоновий птах, останній екземпляр якого загинув на Мадагаскарі на початку вашого століття, був би не тільки чудовим різновидом пташиного царства, а й, коли б його приручити, давав би людині велетенські, завбільшки з гарбуз, яйця, до того ж, забезпечував би м’ясом. Розмірковуючи, я весь час пильно спостерігав за гаєм, до якого ми наближались. Але зелений масив на схилі ніби вимер. Виднілися тільки потоптані кущі та поламані дерева — сліди вчорашньої розправи. Пойда йшов мовчки. Довгий сувій ліанового листя нагадував товсту колоду, і здавалося дивним, що він нітрохи не зігнувся під її гнітом… Сонце тут довго стоїть у зеніті. А вже коли скотиться з тієї “мертвої точки”, то гав не лови — і незчуєшся, як упаде ніч. Коли ми порівнялися з дібровою, воно вже було зовсім недалеко від заходу. На небі, як і раніше, жодної хмаринки. Над кожним каменем, розжареним до того полуденною спекою, гойдалось марево… І тут мою увагу привернув дим. Він штопором всвердлювався в небесну голубінь. Я наддав ходи. Невдовзі стало видно лабораторію, а згодом з-за гаю з’явилося скелясте пасмо, над яким і клубочився дим. На краю бескеття стояла Марія і вимахувала білим полотнищем. Я спинився. Попереду — жодного руху. Та щойно погляд ковзнув по чагарнику, як мені стало кепсько. На краю непорушно сидів ящір. Каністра вислизнула з руки, а тіло, скоряючись більше інстинкту, ніж свідомості, подалося за найближчий кущ.
— Лягайте, Пойдо! — вигукнув я.
— Досі мене звали Григорієм Гуровичем, — зауважив він, не поспішаючи відгукуватися на мій заклик.
Я розсунув цупке бенетитове листя і показав Пойді ящера, який, на щастя, сидів спиною до нас. Постать тварини зливалася з коричнево-зеленим тлом чагарника. Мій супутник довго мружився.
— Що то? — запитав нарешті.
— Птиця, сліди якої ми бачили… — Та раптом іронічні слова застрягли мені на кінчику язика. Неподалік у кущах сиділа ще одна тварина, а поруч вовтузилось двійко малих ящерів. Хоча малими вони були тільки в порівнянні з дорослими тваринами. Уявіть собі двох коней, що поставали дибки і гарцюють.
— Справді, якийсь дивний світ, — мовив мій супутник, тамуючи хвилювання в голосі.
Я тим часом гарячково шукав спосіб, як непомітно відповзти до гаю. Пойда виявився кмітливішим. Він підтягнув до себе сувій, який було перев’язано ліановою лозою, і витяг з нього два листки. Вони нагадували цупкий брезент і вкрили кожного з нас з голови до п’ят. Відстань у півсотні кроків ми пододали поповзом, тягнучи сувій і каністру.
Гай укривав схил зеленою латкою площею десь у сотню гектарів. Хоч у ньому, крім комах, і не видно було жодної істоти, та ми не наважилися перетинати його навпрошки, а пішли в обхід. Від Пойдиної безтурботності не лишалося і сліду. Він перетворився на зір і слух. Його уваги не минали ні комахи, ні дрібна рептилія. Ми вже обминули гай і йшли понад його східним краєм, який устеляв нам шлях густою тінню.
Пойда якось дивно мугикнув, у нього на обличчі майнула загадкова посмішка.
— А от скажи, Заміховський, вирушаючи в дорогу, ти знаєш наперед, у якому місці опиниться твоя “машина”?
— Авжеж. На тому ж самому місці.
— Тобто ти хочеш сказати, що “машина” й зараз стоїть на подвір’ї інституту, тільки на глибині тріасу?
— Десь так, — погодився я. — Але так ставити питання може лише той, хто перебуватиме там через двісті двадцять п’ять мільйонів років.
— А ти зміг би довести, що лабораторія нікуди з двору не зникала?
- Предыдущая
- 42/44
- Следующая
