Вбивці на борту - Продель Гюнтер - Страница 8

• Предыдущая
• 8/56
• Следующая

«SOS… SOS… SOS… я — «Моро Касл»… за двадцять миль від Скотленд-Лейт… пожежа на судні… прошу допомогти… терміново… SOS… SOS…»

Тричі пролунав у ефірі в ніч з 7 на 8 вересня 1934 року міжнародний сигнал біди. О 3 годині 21 хвилині його почули троє: черговий берегової радіостанції Такертон, а також радисти лайнера «Король Бермуд» і вантажного пароплава «Андреа Люкенбах». Вони відразу ж запитали про розміри катастрофи, про точні координати потерпілого судна. Та даремно, з безодень ефіру долинали тільки атмосферні розряди. «Моро Касл» мовчав.

Минуло кілька хвилин, і черговий радіостанції Такертон вдарив на сполох. На найближчій до маяка Скотленд-Лейт рятувальній станції заревла сирена, заметушились люди; один за одним маленькі рятівні суденця, квапливо переморгуючись прожекторами, рушили в темряву назустріч хвилям. «Король Бермуд» і «Андреа Люкенбах» змінили курс, щоб спробувати розшукати охоплений вогнем корабель. Втім, надії на успіх майже не було, бо вже понад дванадцять годин над Західною Атлантикою лютував шторм.

Долаючи опір розбурханої стихії, корабельні двигуни працювали на граничних обертах. Та ще швидше діяли телеграф і телетайпи, розносячи по світу звістку про катастрофу. Рятувальні судна були ще далеко від «Моро Касл», а вся Америка вже знала, що один з найновіших, найкомфортабельніших кораблів Сполучених Штатів, велетень у 156 метрів завдовжки і тоннажністю в 11 250 тонн, спорудження якого коштувало понад 5 мільйонів доларів, гине за якихось два десятки миль од берега. Екстрені випуски газет поспішали сповістити: під загрозою перебуває життя 318 пасажирів. Газетні заголовки рясніли знаками питання: «Як могло статися, що найсучасніший корабель, обладнаний всіма засобами протипожежної охорони, палає, наче сірник? Чому сигнал нещастя було дано так пізно, чому замовк радист? Що сталося на судні?»

Запитань ставало дедалі більше, проте відповісти на них ніхто не міг, бо з океану не надходило ніяких повідомлень. Тим-то ширилися найнеймовірніші чутки; згадуючи про загибель «Титаніка», газети й радіо старанно смакували сенсацію, поспішали «робити гроші».

На узбережжі Нью-Джерсі світало. Осінь почалася того року незвичайно рано, і фешенебельні курорти давно обезлюдніли, Розкішні готелі, бари, ресторани, широкі пляжі порожнювали. І лише в одному місці, за 75 миль від Нью-Йорка, на маленькому курорті Есбері-Парк вирувало життя: сновигали вулицями сотні автомобілів з нью-йоркськими номерами, готелі й ресторани були переповнені, а на набережній гомонів багатотисячний натовп. Збуджені люди, всі як один озброєні підзорними трубами або біноклями, раз у раз намагалися прорватись на мол; їх не пускали туди кордони полісменів та пожежників зі шлангами.

Першими знайшли в океані охоплений полум'ям корабель літаки, відряджені редакціями газет. Немов зграя шулік, кружляли вони над конаючим велетнем, репортери робили сенсаційні знімки, а потім шуліки поспішали до своїх гнізд, і ще в повітрі спеціальні кореспонденти квапливо строчили нотатки про свої «особисті враження», оцінювали, скільки «коштував» той чи інший мешканець кают цього судна-готелю, якого спіткало нещастя під час першої ж подорожі — прогулянки до Багамських островів. Саме репортери сповістили жителів Нью-Йорка, що приплив жене корабель до берега і він має пристати десь в районі Есбері-Парку. Ласі до сенсацій великосвітські нероби поспішили сюди, щоб полоскотати собі нерви незвичайним видовищем (через 22 роки, коли поблизу Нью-Йорка зіткнуться в тумані італійський пасажирський пароплав «Андреа Доріа» і шведський корабель «Стокгольм», в результаті чого «Андреа Доріа» загине, сноби й пальцем не поворухнуть: телебачення донесе всі подробиці цієї катастрофи просто в їх вітальні).

Журналісти вгадали: океанські хвилі винесли «Моро Касл» до Есбері-Парку, до самісінького молу. І тут трапилося несподіване, неймовірне. Тільки-но палаючий корабель торкнувся гранітної стіни, на пристані з'явився мер Есбері-Парку в супроводі значного ескорту місцевих поліцаїв. Охоронці закону зайняли всі підходи до сходів і повісили велике оголошення: «Це корпус корабля, що зазнав аварії, а тому, згідно з законом, він конфіскований мером міста Есбері-Парк на користь його громадян. Вхід лише з дозволу мерії. Плата за вхід 5 доларів». Ця витівка, до речі, була лише початком великого бізнесу, побудованого на нещасті. Понад два роки простояв «Моро Касл» біля молу Есбері-Парку, «обслуговуючи» численних туристів. Ще й сьогодні місцеві бізнесмени із задоволенням пригадують, як розквітнув курорт завдяки отій «слушній нагоді», і потай шкодують, що такий випадок не повторюється.

Хоч мер Есбері-Парку вже оформив «юридично» статус цієї щасливої для міста знахідки, та першими наблизилися до «Моро Касл» не екскурсанти, а члени спеціальної комісії морського міністерства, яка прибула розслідувати причини катастрофи. Однак цим трьом поважаним особам довелося відмовитися від наміру ступити на палубу «Моро Касл»: оповитий хмарою диму корабель ще горів, його металевий корпус, палуби, надбудови — все було розпечене, і така прогулянка означала б просто самогубство.

Відступити довелося й агентам служби безпеки, і приватним детективам. їх зібралося тут чимало. Корабель був іще в океані, а ділки вже встигли підрахувати всі збитки, що їх завдала катастрофа. Слід пам'ятати, що в перший рейс на «Моро Касл» вирушило багато представників вищого світу, і деякі з них не забули взяти з собою свої коштовні прикраси. За найскромнішими підрахунками, сама тільки вартість коштовностей становила кілька мільйонів доларів. Проте відомо, що діаманти не горять, а золото й платина, хоч і плавляться, та не обертаються на попіл. Ось чому на березі було також чимало інспекторів страхових компаній…

Відступили навіть найодчайдушніші репортери.

І все ж увечері 8 вересня одна людина побувала на «Моро Касл». її ніхто тут не знав, та й навряд чи хто взагалі пізнав би, одягнену в азбестовий костюм і протигаз. Незнайомий пробув на судні близько години, потім поспішно зійшов трапом униз і зник, зник так само несподівано, як і з'явився. Наступного дня газети вмістили його фотографії, проте пояснити, хто був невідомий і що саме робив він на судні, не змогли.

А 9 вересня сталася нова подія. Океанські хвилі викинули на пляж знов-таки в Есбері-Парку два трупи: молодої людини в матроському костюмі й трохи старшої — в офіцерській уніформі. Експерти відразу ж оглянули трупи. Було встановлено, що офіцер потонув, але матроса було застрелено: на черепі його зяяло дві дірки від револьверних куль. У кишені в офіцера лежав револьвер того ж калібру, що й кулі, якими вбито матроса; в магазині бракувало якраз двох патронів.

Поліція Есбері-Парку обмежилася тим, що старанно занотувала всі події, які відбулися в місті протягом тих двох днів; звіт надійшов до Нью-Йорка, на адресу морського міністерства, але там він загубився серед зливи інших паперів комісії по розслідуванню катастрофи, і довго ніхто не реагував на нього.

В перші дні після загибелі «Моро Касл» найважливіше завдання комісії полягало в тому, щоб розшукати всіх пасажирів та членів команди судна, живих чи мертвих. Нарешті невтішний підсумок було підбито: загинуло 134 пасажири, переважно жінки та діти. Що ж до команди, то втрати були незначними: море поглинуло лише шістьох із ста восьми її членів. Решта вчасно залишила корабель на рятувальних шлюпках. Таким чином, «героїзм» екіпажу, про який уже поспішили написати спритні репортери, викликав великий сумнів. Яка саме ситуація склалася на «Моро Касл» після виникнення пожежі, яскраво характеризує той факт, що єдиний на судні моторний бот, розрахований щонайменше на 50 чоловік, доставив до берега лише шістьох: вдягненого в чепурну парадну уніформу корабельного інженера Еббота, мексіканського «олов'яного короля» мільйонера Дорреса з дружиною та дочкою і двох матросів. Бот досяг берега о 7 годині ранку, тобто через чотири години після того, як в ефірі пролунав сигнал біди.

• Предыдущая
• 8/56
• Следующая