Вбивці на борту - Продель Гюнтер - Страница 55

• Предыдущая
• 55/56
• Следующая

У справжніх агентів клопоту було чимало. Після того, як за допомогою дактилоскопічної картотеки були з'ясовані прізвища майже всіх грабіжників, поліція негайно випустила листівку-звернення; це звернення було також надруковане в усіх газетах. Та починалося воно не звичними у таких випадках словами: «Розшукуються злочинці, які…». Ні, це було б грубим порушенням британських традицій, які вимагають, щоб подібне оголошення нагадувало запрошення на раут до герцога Рочестерського. Ось його текст:

«Скотленд-Ярд відчуває пекучу потребу зв'язатися з переліченими вище особами з метою з'ясувати деякі питання, пов'язані з вчиненим 8 серпня 1963 року нападом на поштовий поїзд Глазго — Лондон поблизу міста Чеддінгтон. Скотленд-Ярд гадає, що зазначені особи обізнані з деякими подробицями цієї події, тому щиро сподівається, що вони люб'язно сповістять про них представників влади».

Втім, пани грабіжники, попри сподівань, виявилися людьми неввічливими. Навпаки, вони швиденько віддалилися від представників, влади, поховавшись по пансіонах, готелях у маленьких, забутих богом містечках або у багатих кварталах Лондона, де поліція не так пильнує, як, скажімо, в Сохо.

Втім, поліція, мабуть, довго б іще шукала учасників нападу на поїзд, якби бандити не почали виказувати себе самі. Багатство закрутило їм голови. Вони розкидалися п'ятифунтовими банкнотами, мов пенсами, і, звичайно, потрапляли в поле зору й до рук Макартурової команди. Гордон Гуді розкошував у найдорожчому номері «Гранд-готелю» невеликого міста Лестера в товаристві 19-річної манекенщиці Маргарет Перкінс. Щоранку він замовляв п'ятдесят пляшок шампанського — для туалету своєї приятельки; ліжко в будуарі було застелене хутром норки. Про все це і сповістив поліцію один з лакеїв.

Кілька бандитів спіймалися на тому, що поспішили придбати собі дорогі автомобілі, заплативши за них готівкою. А в Англії кожна заможна людина має рахунок у банку і в разі потреби розраховується чеками.

Джона Дейлі схопили в лікарні: він прийшов туди відвідати дружину, яка чекала народження дитини. Це стало відомо Скотленд-Ярдові, і за якусь годину лікарню, де перебувала місіс Дейлі, було знайдено. Коли вбраний у білий халат Джон разом з іншими відвідувачами чекав побачення, його впізнала й затримала переодягнена в уніформу медсестри співробітниця кримінальної поліції.

Заарештували і Роя Джеймса. Він довгий час переховувався у передмісті Лондона під чужим ім'ям. Та на підпільній квартирі цьому відомому в минулому гонщику бракувало… спортивних трофеїв, і він попросив дружину принести їх йому. Поліція, яка стежила за місіс Джеймс, пішла слідом за нею. Коли детективи подзвонили біля Джеймсових дверей, злочинець спробував утекти по дахах будинків. Та великий загін поліції оточив весь квартал, і, зрозумівши, що справи його кепські, Джеймс сам спустився вниз. В його кишені знайшли 12 041 фунт стерлінгів; разом з попередніми знахідками сума, яку поліції вдалося вилучити в заарештованих, становила тепер 330 тисяч фунтів, тобто 13 відсотків загальної здобичі банди.

Так за грати потрапили всі учасники «великого пограбування», за винятком Бруса Рейнольдса, Джеймса Уайта і Бестера Едвардса, які зникли без сліду. Їхні імена виказали арештовані гангстери під час попереднього слідства, але куди поділися бандити, не знав ніхто.[9]

20 січня 1964 року в місті Ейлсбері почався суд над заарештованими грабіжниками; разом з ними на лаві підсудних сиділо ще сім обвинувачених, також замішаних у злочині. До цього часу маленьке провінціальне містечко було відоме англійцям хіба що своїми славнозвісними ейлсберійськими качками; відтепер його назва, пов'язана з птахами, але вже зовсім іншого сорту, стала відома всьому світові.

Всі члени банди заявили, що вважають себе невинними, і запевняли високий суд, що знають про пограбування не більше, ніж було написано про нього в газетах. Та хоч вони одностайно твердили, що ніколи не були на фермі і знов-таки назва її відома їм тільки з газет, такий незаперечний агрумент, як відбитки пальців, спростувати було неможливо…

Процес тривав аж 86 днів — рекорд навіть для британського правосуддя, — проте сотні репортерів та хронікерів, тисячі цікавих, що з'їхалися до Ейлсбері, розчарувались у своїх сподіваннях. Бо то був дивний процес: на ньому обмаль говорили саме про злочин, вірніше, якомога старанніше замовчували його.

Що б там не було, вже перший день процесу ознаменувався гучною сенсацією, коли перед очима суду з'явилась приваблива Карін Філд. Адвокат її чоловіка виставив Карін свідком, та зовсім не для того, щоб показати, яким чином грабіжникам пощастило втекти з ферми. Як виявилося, поява Карін Філд мала єдину мету: заплутати й залякати присяжних. Жіночка жваво розповіла, ніби невідомий, який, втім, багато чого знав про пограбування, пообіцяв підкупити одного з присяжних трьома тисячами фунтів, аби той визнав Брайана Філда невинним.

Жоден з присутніх у залі так і не збагнув, який сенс має це повідомлення; лише прокурор висловив припущення, що Карін просто кортіло потрапити на газетні шпальти.

У дещо іншому світлі постала роль Карін Філд через кілька днів після того, як один з головних обвинувачених—Джон Дейлі — несподівано був виправданий. В ході процесу (за британським правом це цілком можливо) голова суду проголосив, що обвинувачення, висунуте проти Дейлі, скасовується, оскільки доказів для обвинувального вироку не вистачає.

Відбитки пальців Дейлі, як і інших, було знайдено на картах. Проте він заявив, що за тиждень чи два до нападу на поїзд він разом з кількома знайомими, серед яких, можливо, були люди, причетні до справи (а тому він не називатиме їхніх прізвищ), грали у нього вдома в карти, на яких лишилися відбитки і його пальців. Очевидно, без його відома хтось із тих знайомих прихопив колоду з собою, і вона опинилася на фермі.

Один лише факт, що завдяки цій казочці Дейлі було випущено на волю, не викликав сумніву в тому (як і засвідчила Карін Філд), що за кулісами процесу діяли заможні й впливові особи. Кінець кінцем Дейлі був одним з найближчих поплічників ватажка банди Рейнольдса, який ще до нападу «уточнив», хто саме має втекти, а хто приречений сидіти за гратами.

Загальний строк ув'язнення, що його суд визначив для двадцяти безпосередніх учасників нападу, дорівнював 307 рокам. По тридцять років мали провести за гратами Чарлз Вільсон, Рой Джеймс, Брайан Філд, Томас Уїтбі, Рональд Біггс та Джеймс Гассі. Решту було засуджено до ув'язнення на строк від 20 до 25 років. Це також рекорд щодо суворості вироків.

Але на цьому історія «великого пограбування» не завершилася. Через рік після цієї події, 13 серпня 1964 року, газети сповістили:

«Засуджений до тридцяти років ув'язнення Чарлз Фредерік Вільсон, найближчий друг і права рука ще й досі не знайденого ватажка банди Бруса Рейнольдса, вчора рано-вранці втік із Бірмінгемської в'язниці, його визволителі проникли вночі у в'язницю крізь тимчасові двері, пробиті робітниками-будівельниками, оглушили вартового і за допомогою мотузяної драбини визволили Вільсона з камери. Хоч Скотленд-Ярд разом з Інтерполом негайно вжили надзвичайних заходів, Вільсон та його визволителі зникли».

Через тиждень після дивовижної втечі Скотленд-Ярд був змушений підключити до пошуків Чарлза Вільсона британський королівський військово-морський флот, бо 20 серпня з маленької уельської гавані Меней Стрейтс зникла яхта, що належала промисловому магнатові Едварду Марчу. Скотленд-Ярд, а разом з ним і вся Великобританія, не мали сумніву в тому, що яхту вкрав Вільсон. Редакції багатьох газет орендували літаки й вертольоти, на яких спритні репортери ринули полювати на яхту «Уайлд Венчур». Королівський флот виділив для цієї ж мети підводний човен «Олімпус», фрегат «Рассел» та кільканадцять військових літаків.

Проте королівські військово-морські сили зазнали прикрої поразки, якої завдав їм старий залізничний пором, що раптово натрапив на яхту, перетинаючи Ірландське море. Капітан порому Джордж Деві на чолі загону озброєних до зубів матросів узяв «Уайлд Венчур» на абордаж. Проте очікувана битва так і не відбулася, бо з яхтової каюти замість Вільсона з'явилося… двоє чотирнадцятирічних хлопчиків. Тремтячи від жаху, захлинаючись сльозами, вони врешті-решт пояснили, що втекли з дитячого приюту й вирішили податися до Америки.[10]

• Предыдущая
• 55/56
• Следующая