Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич - Страница 17
- Предыдущая
- 17/37
- Следующая
— Ну-ну, не так-то це просто, — заспокійливо сказав Сенцов. — Врешті решт нас п’ятеро — це більше, ніж тисяча автоматів.
— Поки що рахунок не на нашу користь…
— Все це було надто несподівано. Готуючи космонавтів, на Землі ще не читають курсу поведінки в чужих місцях, — сказав Сенцов.
— Скоро почнуть, — усміхнувся Коробов.
— Так, якщо ми зможемо долетіти до Землі чи хоч би повідомити на Землю про все, що трапилось… — промовив Сенцов. — Ми не маємо права наражати на небезпеку інші кораблі, які, безперечно, ще прилетять на Марс. Треба їх попередити, щоб не повторювали наших помилок.
— Яких помилок? — спитав Раїн. — Ну гаразд, ми з тобою могли б і не вийти на поверхню. В такому разі ми всі п’ятеро опинилися б разом з ракетою в ангарі. Ну, а потім? Чим пояснити напад роботів? Знову нашою помилкою? Якою?
— Не знаю, — відверто сказав Сенцов. — Та саме це нам і треба з’ясувати, щоб на нашому досвіді вчилися інші. Важко, звичайно, сказати, чим керуються роботи й логічні пристрої іншого світу…
— Програмою, — зненацька, не відкриваючи очей, сказав Калве. — Тільки програмою.
— А чому в них має бути така програма, щоб знищувати чужі ракети? Адже випадок досить рідкісний, навряд чи для нього могла бути вироблена програма.
Калве відкрив очі, сів прямо.
— В тому й річ, що такої програми не було, — сказав він. — В тім і лихо.
— Щось дуже вже туманно, — промовив Сенцов. — Ти, Лаймоне, давай без загадок і алегорій.
Калве похмуро подивився на нього. Чи то він так тяжко переживав втрату своїх улюблених кібернетичних пристроїв, чи якась думка гнітила його, але Калве не можна було впізнати. Від його постійної благодушності не зосталося й сліду, рухи стали нервовими, поривчастими.
— Скажи, — звернувся він до Раїна, — ти, коли ми йшли до цієї ракети, здається, пригадував, що спершу натрапив на інший люк, який тобі не вдалося відчинити?
— Ну, справді, так і було, — відповів Раїн. — А до чого…
— Зажди хвилинку, — Калве різко випростав руку. — На якій відстані цей люк був від корми корабля?
— Ну… приблизно метрів десять-дванадцять.
— Ну от… А ви звернули увагу, в яких саме місцях автомати прорізали оболонку ракети?
— Чекай, чекай! — підскочив Сенцов. — Два отвори… Один у носовій частині, другий…
— На відстані приблизно дванадцяти метрів від корми, — закінчив Калве. — Тепер ясно? Автомати й не мали такої програми — зруйнувати ракету. Навпаки…
— Полагодити, чи що? — спитав Азаров.
— Мені соромно, — промовив Калве замість відповіді. — Я мушу вам зізнатися, що мені боляче й сором за себе. Адже я вважаюсь фахівцем з цієї галузі, як ви знаєте, брав участь в опрацюванні багатьох систем — кібернетичних систем найрізноманітнішого призначення.
— Та це ми знаємо, — сказав Сенцов.
— Помилка, про яку ви говорите, моя помилка. Я не передбачив, хоча, якби був час помізкувати, напевне, здогадався б…
— На жаль, у нас цього часу не було, — сказав Коробов. — Не так розгортались події, щоб сидіти й розмірковувати.
— Коли я вперше побачив оці автомати, які шастали навколо ракети й подавали якісь сигнали, — казав далі Калве вже твердішим голосом, — я повинен був запитати себе: а чого їм треба? Чого вони тут і що їх цікавить?
— Ми поставили перед собою таке запитання, — сказав Коробов.
— Так. Але нас тоді цікавило інше: чи не завдадуть вони якоїсь шкоди ракеті. Ми зачекали й переконалися, що ніякої безпосередньої — підкреслюю, безпосередньої — шкоди вони ракеті не завдають. І ми заспокоїлись.
— Я починаю розуміти, — промимрив Раїн.
— От-от… Міркуючи логічно, що мусить статися з ракетою, коли вона повертається на свою базу з космічного рейсу? Ви пілоти, ви краще знаєте.
— Ну, природно, її повинні оглянути, проконтролювати…
— Саме так. І її піддали оглядові. Оглядали її автомати. Оглядали, звісно, не в буквальному розумінні слова. Очевидно, в їхніх ракетах — хоч би в цій самій — у певних точках вмонтовано якісь датчики, які у відповідь на запитання автоматів-інформаторів посилають їм дані про стан ракети загалом, її окремих вузлів і механізмів. І ці автомати вимагали таких даних…
— І не одержали… — пробурмотів Сенцов.
— Звичайно, бо наша ракета конструктивно зовсім інша і на такий контроль не розрахована… Але під час програмування дій автоматів, як я вже сказав, прибуття чужих ракет передбачено, ясна річ, не було. А який висновок повинен був зробити логічний пристрій, що керує автоматами?
Калве зробив паузу. Всі похмуро мовчали.
— Висновок: ракета несправна. Якщо кібернетична централь одержує від своїх автоматів-рецепторів лише нулі, то… Далі. Автомати, очевидно, відзначили, що в ракеті не відкрився ні один з люків.
— Як же не відкрився? — сказав Коробов. — А ми з тобою що, крізь оболонку вийшли, чи що?
На його подив Калве кивнув головою.
— Саме так. Для них саме крізь оболонку, це ти дуже добре сказав. Адже автомати шукали люки якраз у тих місцях, де розміщені люки в їхніх ракет: у носовій частині та біля корми, на відстані…
— Десяти-дванадцяти метрів! — вставив Раїн.
— Цілком правильно. Адже навіть така потужна кібернетична установка — це не мозок… Вона підкоряється програмі, а в цій програмі могло бути передбачено що завгодно, окрім того, що люк з певного місця ракети переміститься на десяток метрів убік.
— Так, цього не потрібно було передбачати, — визнав Сенцов.
— От бачите! Зате можна було передбачити інше: що люки — очевидно, такі випадки в них траплялися — під час польоту корабля крізь атмосферу чужої планети чи внаслідок інших причин могли вийти з ладу…
— Заваритись або заклинитись від удару метеорита, — вставив Коробов, — чи…
— Це не має значення. Факт той, що в таких випадках кіберустановки, очевидно, повинні були спробувати відкрити люки, аби допомогти екіпажеві вийти — якщо екіпаж уцілів, — чи бодай дати можливість проникнути в ракету ззовні, добути матеріали експедиції, взятися за ремонт корабля… І ось вступили в дію автомати, які почали вирізувати люки.
— Вирізані ними отвори були вужчі за ці люки, — заперечив Азаров.
— Ну, правильно, — сказав Сенцов. — І я б так зробив. Вони вирізали отвори в кришках люків: кришку потім легко замінити.
— Ось так, — скінчив Калве. — Ось, на мою думку, розгадка того, що сталося з ракетою. Можливо, все це не так просто. Не виключено, що…
— Стривай! — обірвав його Азаров. — А чому ці автомати почали діяти не одразу?
Калве помовчав.
— Я гадаю, — сказав він згодом, — що тут відіграли роль… ми самі. Автомати, безумовно, реагують на присутність живих істот, людей чи як там слід їх називати… Можливо, люди знайшли б інший вихід. У такому разі в кібернетичний центр було б надіслано відповідну команду. Недарма в мене весь час було таке відчуття, що за мною стежать. Це була вичікувальна пауза. Адже автомати і центр, який керує ними, не можуть мислити, вони не могли зрозуміти, що ми з’явилися саме з ракети, а не ззовні. Ось чому вони чекали, та програму не було змінено.
— А це означає, — докинув Раїн, — що в загальних рисах вони справді були схожі на нас, як про це свідчать скафандри. Марсіяни вони чи не марсіяни, але мусять бути дуже близькі до нас будовою.
— Оце й дивно, — сказав Сенцов. — Адже все-таки важко припустити, що форма буття Розуму вичерпується людиноподібними.
— Очевидно, — сказав Раїн, — на тій планеті, звідки вони родом, умови загалом схожі на наші.
— Гаразд, — обірвав його Сенцов, якому нова наукова суперечка зараз зовсім не здавалась необхідною. — На дозвіллі ми поговоримо і про це. А зараз важливе інше. І наші помилки, і небезпеки, що загрожують як під час обльоту Марса, так і під час посадки на Деймос, нам тепер в загальних рисах зрозумілі. Отже, лишається тільки розв’язати ті завдання, які висуває обстановка: завдання відльоту і завдання зв’язку; правильніше, навпаки — перш за все завдання зв’язку з Землею, а вже потім відльоту. Ось про що треба подумати.
- Предыдущая
- 17/37
- Следующая
