Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич - Страница 11
- Предыдущая
- 11/37
- Следующая
На перші двері натрапили метрів через шістдесят. Вони відчинили їх. У цьому ангарі теж було порожньо. Коробов уже повернувся — йти, як раптом Калве схопив його за руку.
— Блищить… — сказав він і кинувся вперед, в ангар.
Коробов ще не встиг збагнути, в чому річ, як Калве з незвичайною для нього поквапливістю вже нагнувся і схопив якийсь предмет, що лежав на підлозі. Підніс його до шолома. Потім простяг Коробову, що нагодився.
— Ось… — промовив він, переводячи дух. — Вони!
На долоні в нього поблискував невеличкий металевий прилад. Це був переносний лічильник частинок. Такі були в усіх приміщеннях ракети і фіксували ті рідкісні частинки надвисоких енергій, яким вдавалося пробити захист корабля. Очевидно, Сенцов, а ще певніше Раїн, виходячи з корабля, взяли з собою один із лічильників, не зовсім покладаючись, можливо, на вмонтовані в їхні скафандри індикатори радіоактивності…
— Зрозуміло, вони були тут, — сказав Коробов.
— Я гадаю навіть… — промовив Калве. — Дивись, нема жодного сліду. Вони не йшли — їх тягли, несли! Можливо, такі ж автомати, які ми бачили.
— Ясно, — сказав Коробов. — Швидше за ними!
Затиснувши в руці лічильник, він вийшов назад у коридор. Калве не відставав, тільки за кілька хвилин кинув:
— Тобі не здається, що ми йдемо весь час нагору?
— Схоже, — відповів Коробов. — Втім, може, це тільки здається? А коли й так, то що з того?
— Нічого, — відказав Калве. — Цікаво, куди цей хід нас приведе?
Кінець кінцем він привів космонавтів знову до зачинених дверей. Але тепер їм уже було відомо, як відчиняти двері в цьому світі.
А за дверима був новий коридор. При вході в нього їм зразу ж впала у вічі голубувата табличка на стіні, вкрита якимись рівними візерунками з відрізків прямих ліній, що виднілися крізь пил. Калве голосно зітхнув.
— Ну от… — сказав він замислено.
— Що таке?
— А те, що це письмена. Отже, супутник все-таки населений розумними істотами: автоматам не потрібні письмові інструкції,
— Населений чи був населений… Ходімо, — сказав Коробов, — потім будемо з’ясовувати.
Біля дверей він намалював пальцем на шарі пилюги велике “К”: буде позначка. Буква одразу ж заграла яскравими барвами.
Калве, зацікавившись, провів рукавицею — стер пилюку з клаптика стіни.
— Це б замалювати, — сказав він, дивлячись на візерунки, що в’юнились на стіні, слабо поблискуючи. — Дуже цікаво.
— Як тільки знайдемо наших, зафотографуємо все, що зможемо, а на Землі розберемося, — заквапив його Коробов.
Мабуть, не варт було зараз згадувати про Землю… Поки що з кожним кроком вони все віддалялись від неї, і найліпше було займатися ділом.
Калве подався доганяти Коробова, який уже відчинив нові двері.
— Не збагну, — сказав Коробов по паузі, — це лабораторія, чи що?
Калве подивився йому через плече.
Стіни просторої кімнати помітно звужувались — немов художник перестарався, зображуючи перспективу. Обабіч вузького проходу на невисоких підвищеннях стояли прозорі прямокутні ящики, вщерть наповнені якоюсь сірою масою. Більше в кімнаті нічого не було, тільки різнобарвні товсті щупальця кабелів тяглися в усі боки від ящиків у прикритих прозорими кришками лотках і зникали десь за задньою, найкоротшою стіною. Освітлення тут було інше — гаряче, фіолетового відтінку, зовсім не схоже на той сірий, мерехтливий напівморок, до якого Коробов і Калве вже почали звикати.
Вони підійшли до одного з ящиків. У променях світла прозора поверхня його злегка сяяла. Придивились. Калве одразу ж помітив, що передня стінка, крізь яку ясно було видно сіру масу, тільки здалеку здавалася суцільною Насправді ж вона складалась із багатьох невеликих квадратів, а весь ящик, як виявилося, був поділений на секції, наче картотека. Калве обережно потяг одну з кришечок — на нього поїхав, висуваючись, прозорий лоток, повен сірої маси. Одразу ж передню стінку ящичка залляло червоне миготливе світло. Калве відсмикнув руку. Ящичок сам повільно втягся назад, червоне світло погасло.
— Дідько його знає! — сказав Калве. — Може, з цього вони й виготовляють свої пластмаси? Чи це щось па зразок плантацій, на яких вони вирощують живильну речовину? На хлорелу не схоже… А взагалі щось незрозуміле. Тут треба поводитись обережніше, нічого без потреби не чіпати: господарі ще, чого доброго, образяться… Та й нашкодити можна.
— Ні в якому разі, — погодився Коробов. — Живильна речовина? Не дуже апетитний у неї вигляд…
Тепер уже Коробов висунув крайній ящичок, притримуючи його пальцем, низько схилився, наблизив шолом до сірої речовини, щоб як слід роздивитись нерівну поверхню. Калве застережливо підніс руку, та було вже пізно. Голуба змійка вилетіла з ящичка, на якусь мить затанцювала на шоломі пілота. Коробов рвучко розігнувся, змахнув руками — за прозорою пластмасою шолома Калве побачив його скривлене від болю обличчя — і важко впав на підлогу, вдаривши під час падіння ліктем прямо в середину ящичка, що повільно заповзав на своє місце. Знову стрибнула голуба змійка розряду. Калве схопив Коробова за плечі, відтяг на середину проходу, відкрив йому подачу кисню на всю потужність, почав робити штучне дихання — в скафандрі це було зовсім нелегко… В мить, коли йому здалося, ніби все вже марно, Коробов розплющив очі, відштовхнув Калве, повільно звівся на ноги.
— Нічого, дрібниці… — сказав він. — Просто оглушило… Виявляється, все це під напругою, і немалою. Ходімо лишень звідси подалі, а то ще, чого доброго…
Поглядаючи на кришку ящичка, що палала червоним світлом, обоє повільно пішли далі проходом повз прозорі сховища. Калве озирнувся. Тривожний червоний вогник не згасав. Чомусь від цього невесело було на душі. Коробов заспокійливо промовив:
— Це він просто повідомляє, що нормальний режим порушено…
Вони підійшли до задньої стінки кімнати. Обережно переступили поріг.
Круглий просторий зал відкрився перед ними. Мабуть, він був центром, навколо якого розміщувались сховища сірої маси, що утворювали правильне коло.
Коробов устиг уже в уяві накреслити схему супутника — кулі, поділеної, за його припущенням, на шари, кожен з яких відігравав певну роль: нижній, звідки вони піднялись, правив за космодром; цей, очевидно, — за сировинну або харчову базу. Втім, сіра маса могла служити і для регенерації повітря і хіба мало ще для чого? Робити узагальнення було, мабуть, рано: вони встигли оглянути лише незначну частину супутника.
Неспокій за долю товаришів, що все наростав, не давав їм змоги затриматись. У Сенцова й Раїна незабаром мав скінчитися кисень — лишались лічені хвилини…
Вони вийшли в коридор, проминувши по дорозі ще одне приміщення з прозорими ящиками. Коридор привів їх знову до стінки, біля якої Коробов намалював букву. Він безперечно був кільцевий, з внутрішнього боку його розміщувались сховища сірої маси, а вели з нього тільки одні двері — ті, в які вони і ввійшли.
Отже, виходу не було. Треба повертатись на те місце, звідки вони починали пошуки. Тепер стало ясно: ні Сенцов, ні Раїн не йшли цією дорогою.
Приголомшені цим відкриттям, космонавти стояли нерухомо. Коробов усе ще стискав у руці тендітний прилад.
— Але ж лічильник! — вже вдруге вперто сказав Калве.
— Лічильник… — похмуро мовив Коробов. — Проте їх тут нема й не було. І нічого їм тут робити. Не людожери ж тут живуть, та й ті не з’їли б скафандрів… Жодних слідів. Ну, не будемо марнувати часу. Все це колись з’ясується.
…Вони майже бігли, сподіваючись більше (хоч жоден і не висловлював цього вголос) на те, що Сенцов і Раїн самі вже відшукали ракету і нині сидять у рубці, спокійно дихають киснем та чекають на них.
Підбігши до дверей у той ангар, де стояла їхня ракета, вони уважно обдивились підлогу. Ніяких нових слідів не з’явилось.
- Предыдущая
- 11/37
- Следующая
