Рівне/Ровно (стіна) - Ірванець Олександр - Страница 29
- Предыдущая
- 29/35
- Следующая
«Як «Містер Піткін в ворожому тилу»… — Шлойма мусив відповісти хоч би щось. На душі було паскудно, та показувати це не хотілось.
«Досить блазнювати! Ми можемо відтворити ваш статевий акт навіть ізсередини! Наші найновіші технології це дозволяють.» — гарикнув перший секретар і нервово пийнув зі склянки кілька ковтків «Геннессі». — «Чуєте — ізсередини! Такого порно ви ще точно не бачили! А його можуть побачити сотні, тисячі ваших знайомих…»
«Я сьогодні тут, у вас, всередині Стіни бачив всякого.» — Ецірван опирався уже лише за інерцією. Його вже просто фізично нудило й від цієї розмови, і від тоніка, який не тамував спраги, а лиш пік усередині противним гіркуватим присмаком. Але розмова ще не закінчилась.
«Письменнику Ецірван!» — голос першого секретаря бринів якось майже урочисто. — «Ви не всередині Стіни, а якраз назовні! І ви зробите те, про що ми вас просимо. Виконаєте наше доручення. Вам і тільки вам випала ця благородна, ви б сказали, шляхетна, місія. Адже й берлінська стіна теж звелась й розвалилася протягом вашого життя. Й кому, як не вам, бути найвідвертішим супротивником усякого роду стін та бар'єрів?.. А ми, зі свого боку, от пригадаєте мої слова — ми ще замовимо вам пєсу про падіння Стіни. І це буде кращий ваш твір! Але спершу ви мусите спромогтися на вчинок — об'єднати місто. Зробіть це! Ми віримо у вас!»
І товариш перший секретар, на всю силу гойднувшися в кріслі, кинув маленького жовтого ключика понад круглим столиком просто Шлоймі на стулені коліна. Письменник Шлойма Ецірван смикнувся, ключик прослизнув між ніг і впав на підлогу. Ецірван підібрав його з підлоги і повільно впхав до лівої кишені. З-за спини нечутно наблизились Самчук з Миколою Івановичем, підняли його попід лікті й повели до дверей. Хтось з них двох всунув Шлоймі під пахву рукописа Степаниди Добромолець, якого він вже й не міг пригадати, де й коли залишив.
«Ваша машина стоїть зліва від входу. Ключі в замку зажиганія.» — Микола Іванович говорив просто над вухом, діловито і спокійно. — «На пропускном пункті всі предупре… попереджені. Так шо проїдете без ніяких осложнєній.»
Вони вийшли на ґанок обкому й зупинились на верхній сходинці. Зелена «мазда» і справді стояла ліворуч, в затінку верб, майже під тим самим місцем, де сьогодні удень на сходах Шлойма перестрів Уляну. Стіна все ще лежала паралельно фасадові обкому й постаті у плащах кольору хакі так само ритмічно-симетрично стояли через рівні інтервали попід нею.
Самчук і Микола Іванович зупинилися й дивились на письменника Ецірвана, відверто, просто в очі. Раптом Микола Іванович зробив крок, ні, півкроку вперед, і без жодного слова простягнув Шлоймі долоню. Шлойма цілком машинально потягнувся вже потиснути простягнуту руку, коли почув:
«Вгостіть-но ще на прощання сігаретою іностранною…»
«Так-так, звичайно.» — пачка «Галуазу», вже добряче пожмакана й пом'ята, знайшлась у лівій кишені джинсівки. Одну з двох останніх сигарет він вручив Миколі Івановичу, іншу всадив собі до вуст і припаливши від простягнутої йому запальнички, пожбурив порожню пачку просто під ноги, на сходи. Йдучи до авта, боковим зором, через плече встиг помітити, як хтось із двох швидко нахилився й піднявши порожню пачку, всунув її собі до кишені.
В салоні авта він кілька хвилин посидів нерухомо, з відчиненими дверцятами. Допалив сигарету, викинув під переднє колесо. Запустив двигуна, витиснув зчеплення, повільно виїхав ліворуч, уздовж Стіни, вгору й далі.
Останні метри перед пропускником. Он внизу, біля головпошти вже видно дротяну браму й тролейбусне кільце під ґанок універмагу. Ліворуч, за ялинками, в парку промайнула могилка з маленьким погруддям героя громадянської війни, сербського авантюриста Олеко Дундича. Далі — кафе «Супутник», в нього так і не зайшлося, смак тістечка «Лимонного», присипаного цукровою пудрою так і лишиться непізнаним і невпізнаним — до наступного твого приїзду сюди? (Після об'єднання міста, якимсь переповненим тролейбусом відновленого наскрізного маршруту…) З вітрин магазинчика «Одяг» на тебе облупленими обличчями витріщились манекени в крімпленових костюмах. Схил закінчується, попереду рівнина, на якій розляглася західна частина міста. Тролейбус відвалив ліворуч, іншого транспорту тут не буває. Дротяно-металево-зелена брама повільно відхиляється — жодної автоматики, її вручну тягне здоровенний мордатий солдат у трав'янистому кашкеті. Вираз його обличчя незадоволений, він показує тобі всіма частинами свого дебелого тіла: давай, проїзди швидше, якого хе…
Наступна брама, он вона, за кілька метрів. Пропливають повз тебе порожні будочки митного й паспортного контролю. Брама розчиняється, як тісто у діжі — розпливається на всі боки, просто у виблякле й сяюче поліське небо. Ні, це ліхтарі на Майдані Незалежності. В Західному Рівному на освітленні не ощадять. Ще й вечір не настав… Як швидко ти забув про це.
Повільно доїхавши порожнім відтинком Соборної до дев'ятиповерхового будинка з ощадкасою в першому поверсі, Шлойма загнав «мазду» на тротуар і проти всяких правил припаркував за газетним кіоском. Виліз з салона. «Стоп, а куди ж тепер?»
* * *
Найперше треба купити сигарет. Вже ж тут, у Західному Рівному це зробити — не проблема. Ось колишнє кафе «Сніжинка», в тому самому дев'ятиповерховому, через стіну від ощадкаси — тепер тут продовольчий супермаркет. Шлойма захряснув дверцята «Мазди» й підвів голову, дивлячись на дах будинка. Це був перший «хмарочос» у їхньому містечку й відповідно — перший будинок з ліфтом, предметом заздрості усіх дітей, до свідомості яких дійшла ця думка. Шлойма з Уляною якось, після дитячого кіносеансу на десяту годину в «Юності», вже повертаючись на автобусну зупинку, по тривалих ваганнях таки наважились зайти у під'їзд, спробувати покататися. Пригадується, було літо, чи пізня весна. Напівтемна прохолода порожнього під'їзду огорнула їх і трохи засліпила після залитої сонцем площі. Взявши Уляну про всяк випадок за руку, іншою рукою старший брат натис рубіново-зернистого кольору кнопку, яка одразу ж засвітилась у своїй глибині. Сьогодні Шлойма вже не міг пригадати, чи до того разу він вже їздив ліфтом, чи й для нього це також була ініціація. Пам'ятав тільки свій несильний, проте виразний страх бути застуканим, доки вони підіймались на дев'ятий поверх і опускалися вниз. Нічого цікавого — ти замкнений у фанерній вертикальній будочці, яка тремтить, гуде і кудись пересувається. Вже пізніше, навчаючись в педінституті, він дізнався, що його однокурсники з районів, мешкаючи в гуртожитках, мусять щодня ходити на верхні поверхи пішки — адміністрація вузу щороку відключала ліфти на вересень-жовтень, щоб поліські діти не псували їх, катаючись вгору-вниз. Втім, цим самим займались і галицькі діти у Львові, й наддніпрянські у Києві, і слобожанські у Харкові, та про це у той час Ецірван не замислювався.
В його домі немає ліфта — всього лише п'ять поверхів, та й мешкає він сам на першому. Правда, сьогодні, у батьків довелося піднятися… ні, тільки спуститися ліфтом. Але до чого це все пригадалося? Ах, так, там, у надрах, чи у нетрях театру на тебе чекає сьогодні ще одна поїздка ліфтом. Як не хочеться думати про це. Як не хочеться робити це… Тобі наказали «відкрити» місто. І ти відкриєш його? І ти відкриєш його…
Шлойма відвів очі від сірого захмареного передвечірнього неба над «хмарочосом». І вже ступивши на поріг спермаркета, раптом рішуче розвернувся, перебіг Соборну й за кількадесять метрів, по вулиці 16 липня (колишня Комуністична, а ще колись раніше — Гітлерштрассе) зайшов до «Блюзу» — цілодобового кафе, помальованого ззовні і зсередини в біло-блакитні кольори «Ротманзу». Павло, власник «Блюзу», дубенський музикант, знайомий Шлоймі ще з часів якогось піонертабірного літа, коли вони разом працювали в лісах Олександрії, в «Орлятку» чи у «Вогнику», чоловік, на кілька років від Шлойми молодший, з густою щетиною, яка відростала протягом дня на його крупному обличчі, побачивши Ецірвана, без слів налив йому пятдесят грамів коньяку й підсів до столу. «Бачу, ти сьогодні якийсь не такий…» — вимовив він співчутливо. Шлойма попросив іще й «Галуаз» і виклав з кишені останню десятку. («Гроші більше нам не знадобляться. Фактично, як і має бути після перемоги комунізму…») Павло поклав перед ним на стіл червону пачку й запитав, чи не хоче він чогось іще. Шлойма випив, не відповідаючи. Смак виноградної горілки прокотився піднебінням, потім горлом, і повільно попрямував униз, до глибин. Дивлячись Павлові в неголене обличчя, Шлойма подумав, що муситиме, забігши додому, також поскоблити підборіддя, й по можливості прийняти душ. Він зиркнув на годинника — той показував 18:35. До сьомої залишалось менше, як півгодини. Треба поспішати. Кивнувши Павлові: «Ну, ти ж будеш сьогодні», Шлойма, здираючи акцизну марку з пачки й на ходу припалюючи сигарету, швидко вийшов з «Блюзу» і поміж Будинком одягу та Олександрівським собором, повз гастроном, повз книгарню «Слово» почимчикував у напрямку дому.
- Предыдущая
- 29/35
- Следующая
