Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи - Страница 8
- Предыдущая
- 8/33
- Следующая
— Які?
— Вмонтовану симпатичність і почуття гумору.
— І нахил до базікання! — раптом розсердився Йон. — Чи ви дасте мені, нарешті, розповісти про себе до кінця?
— Будь ласка, говори, — гречно, але неприязно сказав Робик.
Йон удав, що не дочув гіркоти в його голосі.
— Якщо говорити про моє замилування, — знову почав він, — то признаюся, що я цікавлюсь пілотажем на найбільших швидкостях. Крім того, дуже люблю астрохімію і музику. В інституті обстеження нахилів і здібностей мені порадили обрати одну з двох спеціальностей, до яких я маю найбільшу здатність. Це пілотаж на найвищих швидкостях або наука композиції.
— Що-о? — скрикнула Алька. — І ти ще й вагаєшся?
— Вагаюся.
— На людство чекає загибель, — сумно мовила дівчина. — Кожен другий чоловік цікавиться поезією, музикою, кіно або літературою. Це зле скінчиться.
Йон, Алик і навіть Робик засміялися.
— Моя дорогенька, — поблажливо сказав Робик.
— Моя кохана, — ущипливо мовив Алик.
— Люба моя Алько, — лагідно усміхнувся Йон. — Ти трохи по-старосвітському зневажаєш мистецтво. Це було ще нічого за часів раннього заселення планет. Але тепер? Тепер навіть немовлятам відомо, що людство може рухатися вперед тільки тоді, як буде розвиватися всебічно.
— Ох, — сердито знизала плечима Алька. — Не вичитуйте мені істин, які годяться хіба що для дитячого садка.
— Йоне, — мовив Алик, і в його голосі забринів щирий смуток. — На неї нема ради. Є тільки один вихід…
— Який? — здивувався Йон.
— Треба, щоб вона закохалася.
— Прошу не говорити про мене таких дурниць! — крикнула Алька і вся спаленіла. — Чуєте!
Робик здивовано звів брови.
— Яких дурниць? — спитав він. — Адже кожна нормальна людина з часом закохується. З погляду природи ти мусиш визнати таку можливість.
На хвилю Альці забило дух. Потім вона поступилася. Однак усмішка її була не з ласкавих.
— Визнаю таку можливість, — мовила вона. — Тішусь тільки, що це не скоро настане і що мені не загрожує небезпека закохатися в котрогось із вас.
Та Робик уперто вів своєї:
— Звичайно, ані твого брата, ані мене до уваги брати не слід. Але Йона?
— Годі, Робику! — крикнув Йон. — Вернімося до своєї теми. Бо ми справді розмовляємо, наче в дитячому садку.
Робик ображено вклонився:
— Будь ласка. Я можу взагалі не говорити.
Настала неприємна мовчанка. Перервав її нарешті Алик, що, мабуть, єдиний щиро тішився з тієї ситуації.
— Ну, мабуть, тепер наша черга, сестричко, — сказав він весело. — Ти старша за мене на годину, тому починай перша.
Алька поважно кивнула головою і мовила:
— Нам по тринадцять років, сім місяців і дванадцять днів. Народилися ми на Старій Батьківщині, в Європі, в місті Торуні.
— Батьківщина Коперніка, — втрутився Робик, — доісторичного астронома, який уперше довів…
— Знаємо, знаємо, — перебили його Алик з Йоном.
— …що Земля і решта планет утворюють геліоцентричну систему, — вперто вів своєї Робик. — Основна праця його має назву “Про оберти”.
Алька поблажливо почекала ще хвилю, але Робик, на щастя, замовк.
— Народилися ми в Торуні, рідному місті нашого тата. Та що наші батьки теж пішли працювати до крайніх лабораторій сонячної системи і на Землі бувають лише у відпустку, ми з Аликом живемо в своєї тітки Індри, в Делі.
— Стривай, стривай, — перебив дівчину Йон. — Не кажи, де лежить це місто. Воно лежить в А…
— Ну, ну? — зрадів Алик.
— В Азії! — радісно вигукнув Йон.
— Справді. А звідки ти знаєш географію Землі? — здивувалася Алька, але, не чекаючи відповіді, повела далі: — Коли говорити про мої нахили, то признаюся, що я цікавлюся мікрофізикою і особливо нейтронами. Крім того, з практичних спеціальностей мене приваблює пілотаж на великих швидкостях і ще астрогеологія.
— А мене, — вставив Алик, — не цікавить ні астрогеологія, ні теорія музики, ані той ваш спільний пілотаж на великих швидкостях. Мене приваблює поезія і квантова геометрія.
— В інституті обстеження нахилів, — знову озвалася Алька, — мені, Йоне, порадили те, що й тобі: пілотаж на великих швидкостях.
— Тільки пілотаж? І більше нічого?
Алик уїдливо посміхнувся:
— Ні, не тільки. Алька має чудовий голос і дуже музикальна.
— Я ніколи не буду співачкою, — обурилася дівчина.
— Бо не зумієш?
— Зумію!
— То чого ж не будеш?
Алька якусь мить помовчала, потім сказала, уже цілком опанувавши себе:
— Дай мені спокій. Я страшенно не люблю музики.
Алик глянув на Йона, той на Робика. Робик заклопотано похитав головою.
— Нам усім трьом здається, — стиха мовив він, — що ти сказала неправду.
Алька стиснула губи і відвернулася, Йонові стало шкода її.
— Кожний має право чогось не любити, — сказав він. — Або принаймні казати, що не любить.
Дівчина вдячно кивнула головою, але глянула чомусь не на Йона, а туди, де стояла найближча пальма, що настовбурчила листя, наче зелений страусів хвіст.
— А мені порадили, — мовив Алик, — щоб я передусім розвивав свій поетичний хист. Сказали, що в мистецтві як у мистецтві — не дають ніякої гарантії на успіх. Проте завше мені залишається ще квантова геометрія. Там менше роботи, ніж у поезії, але завше… щось лишається й для мене.
І Алик засміявся хтозна-чого — мабуть, йому було просто весело на серці. Та враз посумнішав.
— Я зголоднів, — сказав він.
— Атож, — озвався Робик. — Одинадцята година п’ять хвилин. Давно час сідати до другого сніданку.
— Маєш рацію, — сказали всі троє в один голос.
За хвилину вони вже сиділи на березі басейну в летючих лежаках, що їх Йон викликав з дому. Сніданок, як і вранці, їм дуже сподобався, бо “Розвідник” був такий самий чудовий кухар, як і космонавт, городник, біолог і так далі, і так далі.
— Ну й сніданок! — замріяно мовив Алик.
— Дуже смачний, — погодилась Алька.
— Угу, — пробурмотів Йон із повним ротом.
Лежаки повільно гойдалися над квітником. Маленька хмарка закрила стартову вежу. Цього ранку вже вп’яте йшов дощ.
Від дому долинула музика.
Після дощу сонце припікало дужче — йшлося до полудня. Знову настав час тиші й лінощів. Та Альчине “логічне мислення” витримало тієї тиші рівно три хвилини. Потім дівчина висловила думку, яка й для неї самої була несподіваною:
— Мушу щиро визнати, що на “Першому Розвіднику” справді все транс- і супергалактичне. Однак я думала, що тут буде набагато цікавіше.
— Що-о?! Таж “Перший Розвідник”… — обурився Йон.
— Знаю, — перебила його дівчина. — “Перший Розвідник” — явище всесвітнього масштабу.
— Обожнюю “Першого Розвідника”, — зітхнув Алик.
— Робику, — суворо мовила Алька. — Скажи, чого “Перший Розвідник” не може зробити?
— Того, що й я, — засміявся Робик.
— Отже?
— Не може видумати себе.
— Розумію. А ще чого?
— Решту все може.
Показуючи пальцем на Йона, Алька грізно, як прокурор, мовила:
— Отже, “Перший Розвідник” може зробити й робить усе. Що ж тоді залишається для нас? Нічого?
Запала тиша.
Йон збагнув: Алька має рацію. Як щиро казати, то бездіяльність, хоча й передбачена, хоча й виправдана під час канікул, якраз тут, на Десятій Тисячі, була стомлива, навіть часом дуже прикра. Йон теж розумів це, однак, поки Алька не сказала цього відверто, не признавався й собі самому. Виходить, Алька мужніша за нього. А може, й чесніша.
“Побоявся, — збентежено думав Йон. — Не зважився навіть сам собі признатися, що мені… що нам… тут нічого робити. Звичайно, на “Першому Розвіднику” є найкращі у всьому світі місця. Ними можна милуватися, можна навіть полюбити їх, однак. що з того? Що ж далі?”
— Але ж у нас канікули, — сказав він невпевнено, аби тільки підтримати добрий гумор.
Проте Алька не йшла ні на які поступки:
— Не заперечую. Канікули в нас надзвичайні. “Перший Розвідник” — найбільше диво світу, і тут напевне ще буде що оглядати, буде чим захоплюватися. Та коли йдеться про нас… то що нам залишається тут робити? Я думала… що тут буде трохи цікавіше.
- Предыдущая
- 8/33
- Следующая
