Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи - Страница 5
- Предыдущая
- 5/33
- Следующая
— Чудова картина, нерозумне дівчиську, — спокійно відрубав він.
Йон засміявся не без деякої зловтіхи.
— Не кваптеся з висновками, — мовив він. — Це звичайнісінький краєвид. Подивіться на нього раз. другий… і звикнете.
Близнята мовчали.
Раптом Йон трохи нахилився і, відштовхуючись то одною, то другою ногою, почав ковзати по гладенькій поверхні “Розвідника”. І хоч широкі черевики Йонові із заокругленими підошвами нічим не нагадували ковзанів, ішов він (чи, швидше, сковзався) напрочуд плавко і, може, навіть швидше, ніж справжні ковзанярі. Досить було Йонові кілька разів відштовхнутися, щоб віддалитися від близнят на добрих сто метрів.
Робик, звісно, не вагаючись, помчав за ним, і за кілька секунд їхні постаті мріли вже аж ген на виднокрузі. В зеленкуватому відблиску поверхні “Першого Розвідника” вони здавалися якимись нереальними, наче прозорими.
На щастя, скоро Йонів голос знову почувся зовсім близько.
— Ну? — сміявся він. — Чого ви чекаєте? Робіть те, що й я. Це найкраща розвага на Десятій Тисячі… Якщо добре розігнатися, то можна за один крок проїхати сто метрів. Ну? Рушайте…
Алик усміхнувся — видно було, що він ладен податися за Йоном. Зате в Альки похололо біля серця.
— Хвилинку, — сказала вона куди непевніше, ніж їй хотілося. — Чи так їздити дозволено?
— А чому ж ні, — посміхнувся Йон і за хвилю помахав їм рукою вже аж ген здалека.
— Гей! — крикнув Алик. — Почекай нас!
Наслідуючи Йона, хлопець відштовхнувся раз, другий, третій… і за мить опинився хтозна й де.
— Тільки обережно! — гукнув Йон, якого було вже ледь видно. — Не спіши, щоб не відірватися від поверхні, бо…
На тому “бо” Йон замовк, наче сам злякався слів, які хотів вимовити. Та Алик, мабуть, добре вже розігнався — він мчав щодуху вперед, і постать його чимраз меншала, ніби танула в просторі.
Алька міцно стиснула губи: вона не покаже, що їй лячно.
Дівчинці дуже хотілося гукнути: “Не залишайте мене саму”, але вона знала, що нізащо в світі такого не скаже. Аби ж вона раніше була ласкавіша до того сатурнянина, аби хоч трохи показала йому, яким він здається їй милим і симпатичним, тоді б її прохання було річчю звичайною.
Проте Алька з першої ж хвилини затялася: вона трактуватиме Йона так, щоб той і гадки не мав про її почуття. Тільки тепер Алька збагнула, як це смішно, по-дитячому… Одне вона мала виправдання — таке з нею було вперше.
Але так чи так, а тепер треба було розплачуватися за свою впертість.
Алька глянула вгору. Над нею нависло чорне безмежжя. Дівчина відчула себе такою самотньою, що з ляку аж очі заплющила. Потім ще раз швидко озирнулась навколо — може, все-таки котрийсь із хлопців з’явиться поблизу.
Та нікого не було. Вона лишилась сама-самісінька.
І тоді жах перейшов у злість. “Чого ти боїшся, дурна?” — вилаяла себе дівчина.
Вона завжди пишалася своїми успіхами в точних науках і тим, що вміла логічно мислити. Аликові день у день доводилося вислухувати її кпини за те, що вія має нахил до поезії та інших мистецтв, а надто що не приховує своїх почуттів.
“Чого ти боїшся?” — знову спитала себе Алька. Адже відомо, що ніякого лиха статися тут не може. Від поверхні вона не відірветься. Не загубиться в просторі. То чого ж їй боятися? Космосу? Смішно. Це все одно, що лякатися моря, стоячи на березі. Щоправда, Йон перед чимось застерігав, але, то, мабуть, були звичайнісінькі глузи. То чого ж справді боятися? Хіба тільки, щоб, ковзаючись, не впасти й не розбити собі коліно чи носа.
Та хоч страх і пізніша злість минулися, почуття самотності серед того безмежжя й далі так пригнічувало дівчину, що їй ще довго бракувало відваги зрушити з місця й побігти слідом за хлопцями і Робиком. Навколишній краєвид справді був чудовий, однак набагато приємнішою і ближчою здавалась їй тепер згадка про ботанічний сад, що його так захоплено показував Йон.
Отже саме тепер Алька, яка справді вміла логічно міркувати, почала, нарешті, розуміти сенс усієї тієї пригоди.
— Так мені й треба, — шепнула вона сама до себе.
— Що ти сказала, Алько? — здивовано спитав Йон.
— Я не бачу вас, — тихо мовила вона. — В який бік мені йти? Скажи, Йоне.
Йон якусь мить мовчав. Вагався. Навіть зиркнув на Робика: може, вже годі? Проте Робик цього разу повівся дуже дивно. Він тільки безпорадно розвів руками.
Тоді Йон вирішив погамувати слабкість свого серця, що не личила чоловікові.
— Глянь поперед себе, — мовив він. — Бачиш сузір’я Орла?
— Так, — шепнула Алька.
— Рушай просто на нього.
— Добре, — відповіла дівчина уже набагато діловитіше.
— Тільки обережно, — суворо попередив хлопець. — Не треба легковажити на цій ковзанці.
Не спитавши чому, Алька гукнула:
— Іду!
Потім Йон кивнув Робикові, і обидва рушили не туди, звідки мали з’явитися Рої, а в протилежний бік. Ліворуч від них майнула Альчина постать. Йон і Робик побігли ще швидше.
— Гей, Йоне! — гукнула засапана Алька. — Де ви?
— І я вас не бачу, — сказав Алик.
Йон не озивався.
— Йоне! — нетерпляче вже крикнув Алик. — Що це означає?
Нарешті обоє замовкли.
Йон з Робиком об’їхали велике коло навкруг місця, з якого вони стартували на початку гри в ковзанку, потім зупинились недалеко від квадрата — стоянки поверхневого ліфта.
Нарешті Йон весело промовив:
— Цікаво, Робику, чого вони мовчать. Може, перелякались?
— Мабуть, ні, — буркнув той.
— Напевне ні, — спокійно вів далі Йон. — Врешті, тут неможливо заблукати. А розвага космічна. Правда ж?
— Правда, — погодився Робик.
Вони знову замовкли.
Не минуло й хвилини, як хтось тихо засміявся. То був Алик.
— Я вже бачу вас, — сказав він. — Ви негідники!
Ось з-за лінії обрію показалась маленька постать. То Алик мчав до них так швидко, немов катався на цій ковзанці вже не один рік.
— Ви сатурнянські розбишаки! — переможно сміючись, крикнув він.
Алик, певне, мав чудове почуття відстані, бо загальмував саме біля них і зберіг таку рівновагу, наче зроду був танцюристом-акробатом.
— Заявляю вам, — сказав він, — що надалі це буде моя улюблена розвага.
— Браво! — схвально мовив Йон.
— Браво! — озвався й собі Робик.
— Гей, сестричко! — гукнув Алик. — Не зганьби роду Роїв.
Алька відповіла не зразу.
— Я вже все зрозуміла, — сказала нарешті вона. — І навіть не гніваюсь.
Хлопці перезирнулися.
— А за що б ти могла гніватись? — дуже ввічливо спитав Йон.
— За дурні жарти й за те, що ти лякаєш дівчат, — пояснила Алька.
Йон відчув, що ні з того ні з сього червоніє. Алька ж вела далі так упевнено, ніби доводила якусь наукову тезу:
— Наголошую, рішуче наголошую, що тільки варвари вчили плавати свої жертви, кидаючи їх відразу в глибоку воду.
— Не бачу тут ніякої води, — буркнув Робик.
— Зате я, нарешті, бачу вас! — відрізала Алька.
Справді, її вже помітили всі. Ковзалась вона так само відважно, легко й швидко, як Алик чи навіть Йон. Дивлячись на її ходу, Йон відчував, що обличчя його набирає дедалі дурнішого виразу.
На щастя, Алька занадто поклалася на свою спритність і пізно почала гальмувати.
— Гадаю… — хотіла щось сказати вона, але враз усвідомила, що дуже розігналася, і, втрачаючи рівновагу, просто сіла на поверхню.
— Ха-ха-ха! — зареготав Алик.
— Дуже добрий, але трохи болючий спосіб гальмувати, — поважно заявив Робик.
Проте Йон не сміявся. Він знову дивився на дівчину захоплено. Таку вже, певне, мала Алька вроду, що найкраща була тоді, як хотіла прибрати найвідворотнішого виразу. Навіть Алик глянув на сестру із щирою цікавістю й сказав:
— Сестричко! Ти найвродливіша саме тоді, коли хочеш удати з себе сувору й сердиту.
Алька пропустила його слова повз вуха. Вона підійшла до Йона і глянула йому у вічі.
— Скажи мені, що це все мало означати? — спитала вона.
— Просто я хотів вас чимось по-справжньому зацікавити, — відповів хлопець. — Ти з самого початку поводишся так, ніби весь “Розвідник” тільки на те й заслуговує, щоб його похвалити за “цілком пристойні краєвиди”… і дереш кирпу, наче місяць тому повернулася з сузір’я Центавра. От я й хотів тебе трохи розважити.
- Предыдущая
- 5/33
- Следующая
