Легенди про зоряних капітанів - Альтов Генрих Саулович - Страница 20
- Предыдущая
- 20/24
- Следующая
Природа багато дала Ікарові, і він щедро, як Сонце, витрачав її дарунки. Він був нестямно сміливий, але щастя ніколи не зраджувало його. Він старів, та не ставав старим. І він не знав утоми, страху і відчаю.
Майже все життя з ним літала його подруга. Кажуть, вона загинула під час висадки на планету в системі Ерідана. А він і далі відкривав нові світи і називав їх її ім’ям.
Так, серед тих, хто літав до Зірок, не було людини, яка б зрівнялася звитягою з Ікаром. І все ж люди здивувались, коли він сказав: “Пролетимо крізь Сонце!” Навіть друзі його — а він мав багато друзів — мовчали. Хіба можна пролетіти крізь розпечене Сонце? Хіба не спопелить безумця вогненне світило? Але Ікар казав: “Подивіться на газосвітні трубки. Температура в них — сотні тисяч градусів. Та я беру рукою газосвітну трубку і не боюсь обпектися. Бо речовина всередині трубки знаходиться не у вигляді газу, рідини або твердого тіла, а в четвертому стані — у вигляді плазми, у стані крайнього розрідження”. Йому заперечували: “Невже не знаєш ти, що всередині Сонця не плазма, а речовина, у дванадцять разів щільніша за свинець!”
Так казало багато людей. Проте Ікар сміявся: “Це не перешкодить нам полетіти до Сонця. Ми зробимо оболонку корабля з нейтриту. Навіть у центрі Сонця густина буде мізерно малою порівняно з щільністю нейтриту. І, немов скло газосвітної трубки, нейтрит залишиться холодним”.
Люди не зразу повірили Ікарові. І тоді йому допоміг той, кого тепер звуть Дедалом. Він ніколи не літав у Зоряний Світ, і тільки наука відкривала перед ним таємниці матерії. Холодний, спокійний, розсудливий, він не був схожий на Ікара. Та якщо людей не переконала запальна Ікарова мова, то сухі й точні Дедалові формули сказали всім: “Летіти можна”.
На ті часи люди вже багато знали про п’ятий стан речовини. Спочатку його відкрили в зірках, які назвали “білими карликами”. Самі невеликі, ці зірки мають велетенську густину, бо майже цілком, окрім газової оболонки, складаються з щільно притиснутих один до одного нейтронів. Після перших польотів до супутника Сіріуса, найближчого від Землі “білого карлика”, люди навчились одержувати нейтрит — речовину, що складається виключно з нейтронів. Щільність нейтриту була в сто двадцять тисяч разів більша за щільність криці і в мільйон разів — за густину води.
Кораблі, на яких Ікар і Дедал мали летіти до Сонця, монтувалися на позаземній станції. Тут люди легко могли підіймати нейтритові листи, і робота йшла швидко, хоч нейтрит, як говорилося, був п’ятим — надгустим — станом речовини.
Що ж до самих кораблів, то, розповідають, це були найкращі з усіх, які коли-небудь вирушали у Зоряний Світ. їхні могутні двигуни не боялись вогненних вихорів Сонця, а величезна швидкість дозволяла стрімко пролетіти крізь розжарене світило. І ще розповідають, що саме тоді придумав Дедал гравілокацію. Всередині Сонця, в хаосі електронного газу, радіо безсиле. Але вага залишається вагою. Локатор вловлював хвилі тяжіння, і кораблі могли бачити.
І ось настав день відльоту. З Землі надійшла остання порада: “Не зближайте кораблі, бо сила ваги потягне їх один до одного. Але й не відходьте далеко один від одного, бо необережного підхопить вогненний вихор і віднесе до центра Сонця”.
Розсміявся Ікар, коли почув ці слова. Спокійно вислухав їх і Дедал. І обидва відповіли: “Буде зроблено”. Нетерпляче поклав руку на важіль керування Ікар. Пильно подивився на прилади Дедал. А з Землі передали: “Щасливої дороги і великих відкрить!” Цими словами вже в ті часи Земля прощалася із своїми кораблями, що вирушали в Зоряний Світ. Так почався політ.
Люто викидали двигуни біле полум’я, і здригались кораблі, набираючи швидкості. І здавалося з Землі — дві комети помчали до Сонця.
Уперше летів Ікар без супутників, бо нікого не дозволили йому взяти в свій корабель. Але Ікар глузував з небезпеки і, дивлячись на сріблястий екран локатора, наспівував пісню старих капітанів Зоряного Світу.
А Дедал не помічав самотності. Він уперше Докинув Землю, але краса Зоряного Світу його не хвилювала. І Дедалові думки, сухі й точні, як формули, вертілися навколо таємниць матерії.
Інколи Дедалові розрахунки говорили: “Попереду небезпека. Увага!” Але Ікар — він летів перший — знав це і без розрахунків. Бо серед тих, хто водив кораблі у Зоряний Світ, не було капітана, досвідченішого за Ікара.
Так летіли вони до іскристого Сонця, і люди Землі з хвилюванням стежили за їхнім польотом.
Минала за годиною година, і кораблі мчали все швидше, бо могутнє тяжіння Сонця вже розкрило назустріч кораблям свої невидимі обійми.
За земним часом минала п’ята доба польоту, коли кораблі сховались у сліпучих променях Сонця. Останні, вже викривлені, хвилі радіо донесли на Землю уривок пісні старих капітанів і сухий Дедалів звіт: “Увійшли в хромосферу. Координати…”
Сонце зустріло кораблі вогненними факелами протуберанців. Мов обурюючись нахабством людей, розлючене світило викинуло гігантські язики полум’я, порівняно з якими кораблі були наче піщинки проти гори. У безмовному гніві рвалося полум’я й жадібно лизало нейтрит. Але в полум’я була мізерна густина, і нейтритна броня залишалась холодною.
Страшнішою від вогненних язиків була вага. Незрима, всепроникна, велетенська, вона придушила Ікара і Дедала. Було так, немов свинець розлився по тілу, і кожен вдих вимагав відчайдушних зусиль, і кожен видих здавався останнім. Але дужа Ікарова рука міцно стискала важіль керування. А безпристрасні Дедалові очі пильно вдивлялись у світлі диски приладів.
Вага наростала.
Сонце хотіло роздушити непроханих гостей. Гарячково, з останніх сил, билися серця Ікара і Дедала, захлинаючись важкою, мов ртуть, кров’ю. Біла пелена застеляла очі.
Тоді всміхнувся Ікар (сміятись він уже не міг) і вимкнув двигун, даючи можливість кораблеві вільно падати до центра Сонця. І вага одразу зникла.
На екрані локатора — вже не сріблястому, а криваво-червоному — побачив Дедал Ікарів маневр. І, втрачаючи свідомість, устиг його повторити. Та тільки-но зникла вага, свідомість повернулась до Дедала, і як раніше спокійно глянув він на прилади.
З кожною секундою зростала швидкість падіння. Крізь вогняний вихор мчали кораблі до центра Сонця. Вогонь, вогонь, безконечний вогонь летів назустріч. Клубочились вогненні хмари, бушував вогняний вітер, і всюди — згори і знизу — був вогонь.
Тричі згаснув сріблястий екран перед Ікаром. Це говорив Дедал: “Час повертатись”. Але Ікар розсміявся і відповів: “Рано”…
Знову погас сріблястий екран, попереджаючи: “Час повертатись!” Але Ікар відповів: “Рано”.
І він виявився правий. Густа стіна вогню сама погасила швидкість. Настала мить — кораблі майже завмерли серед розбурханих вогняних вихорів. Тиск перепинив шлях уперед, вага не дозволяла відійти назад.
Невідривно дивився Дедал на світлі диски приладів, бо говорили вони про потаємні загадки матерії. А Ікар співав пісню старих капітанів і згадував тих, хто йшов із ним дорогами Зоряного Світу.
Але Сонце не визнавало поразки і готувало останній, найстрашніший удар. Десь у надрах Сонця виник велетенський вихор. Він був схожий на смерч, але смерч збільшений у мільйони разів, і лють його була безмежна. Мов тріски, підхопив він кораблі, закрутив їх, а потім відкинув корабель Дедала.
І було видно Дедалові на сріблястому екрані, як вогняний смерч відносить Ікара у глибінь Сонця. Мовчали двигуни корабля, і не відгукувався Ікар на виклики.
Зрозумів Дедал: це загибель, і ніщо не врятує Ікара. Сухі й точні формули оцінили велику силу вогненного смерчу і сказали Дедалові: “Ти безсилий. Вибирайся геть!”
І тоді в Дедалових очах уперше спалахнуло полум’я. Це була всього лише мить, але, наче вибух, вона змінила Дедала. Бо в цю мить відчув він, що вищим за формули є Життя, а вищим за Життя — горде звання Людини.
І, рвонувши важіль керування, кинув він свій корабель у палаючий смерч.
Ударило полум’я двигунів, і вогонь, покірний людині, зіткнувся з диким вогнем Сонця. Обвились навколо корабля тісні кільця смерчу, а Дедал ішов уперед, наздоганяючи Ікарів корабель.
- Предыдущая
- 20/24
- Следующая
