Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 19
- Предыдущая
- 19/53
- Следующая
— Згляньтесь, Ірино, облишмо це.
— Даруйте, прорвалось, не втримаю… Спізнавшись з вами, я, дурне дівча, загорілася… Не знічуйтесь, не вами, ні, а кимось на вас схожим, якого мала стрінути в житті, разом з ним сотворити щось карколомне… Ось тепер ви можете усміхатись… Чи було вам тоді сорок? Мабуть, ні, ще не виповнилось. Та зеленій дурепі ви здавалися недосяжно старим. Не впала вам на груди, не вчепилася мертвою хваткою. Я і тоді вже була норовиста — досягла б свого, не встояли б…
Ірина запалила нову сигарету, відкинула сірника, криво всміхнулася.
— А справді, чого я так розкудкудакалась? Яка ж я вам пара! Однойменні заряди, зближуючись, відштовхуються. Якби ми зійшлися, хто б із нас вів господарство, хто б глядів дітей?.. А ось у тому, що наші стежки знову зійшлися, бачу дарунок долі. Сіре життя для мене знову розцвіло, не борсаюсь у кислому тумані… Та годі! — Ірина рвучко підвелась. — Досить цих ліричних лоскотів. Послужіть мені, подайте плаща.
Вже одягнута, рушивши до дверей, обернулась з веселим проблиском з-під брів.
— Хочете, здивую?.. Я бабуся!
— Я-ак?
— Прийомна, правда. Власне, внучка не моя, а чоловікова. Але коли ми бачимось, маленька церемонно так, як і годиться, кличе мене бабусею… От так-то, Георгію Петровичу.
Проте ефектної кінцівки під грюкіт дверей в Ірини не вийшло. Вона не встигла переступити поріг, як з’явилися Миша Дідусь і Толя Зибков.
Я повідомив їм новину:
— Ірина переписала програму на диски.
— Відзначити! — рішуче зажадав Миша. — У мене також є привід для свята. Але скажу тільки за столом.
У напівпідвальному кафе подавали ріденьку солянку, окату яєчню і видержаний м’який молдавський коньяк, на який тут через кусючу ціну не було попиту. Ми бенкетували. Ірина Сушко пашіла, сяяла очима і заливисто сміялась.
Миша Дідусь, похихотівши, враз посерйознішав, зважився щось нам оповістити:
— Зустрів нарешті… Ні, братці, цього разу вже не помилюся! Якби ви знали, яка вона… Легка, мов метелик. Коли чекаю, то аж не вірю, що прийде. А коли побачу, то завжди тремчу. Вона не балакуча, що ні то ні — завжди дуже уважно мовчить. Та зате вже як скаже… Зронить одне слово, а в мені цілий день усе співає… За неї! Дуже прошу!
Толя Зибков, який розкисав у блаженній усмішці, раптом заспівав. Підперши товсту щоку, засмутившись, затягнув по-баб’ячому страдницьки:
І справді, у нього був приємний, чисто жіночий голосок, таке собі меццо-сопрано для домашнього вжитку. Книжник і завзятий сперечальник, Обломов з виду і багатообіцяючий аспірант — і от вам: «Нащо, коханий, я тебе зустріла…» з баб’ячими інтонаціями, баб’ячим голосочком. Чи ж могли ми не прийти у захват? І зворушений такою оцінкою Толя старався щосили подати себе дорожче:
— У дитинстві мене силували класичною музикою, а я засвоїв тільки вульгарні романси, вчили рафіноване дитя грати на скрипці, а я вмію лише на балалайці: «Ах вы, сени, мои, сени!..» Я чоловік не безталанний, заждіть, колись відколю вам концерт…
Додому повертався напідпитку. А там чекала мене занепокоєна долею сина дружина, і стіни нашої квартири аж ніяк не настроювали на легковажні веселощі. Але… маленька, проте потрібна й така очікувана перемога над електронним оракулом, несподівано приголомшуюче зізнання аж ніяк не сентиментальної Ірини Сушко, світле щастя Миші Дідуся, зовсім не чужої мені людини, зворотний бік вченого хлопчика (балалаєчник, треба ж таке!), чудовий коньяк, до якого, як виявляється, я не такий уже й байдужий, а тут іще родинні ускладнення — боже, яке ж усе-таки повнокровне моє життя! Гай-гай, з отаких ось суєтних окремих днів і складається перенасичене подіями кипучо діяльне життя роду людського. Страждаємо, стогнемо, журимось, проливаємо кров, чинимо насильство, животіємо в неуцтві, творимо, відкриваємо і мчимося переможно крізь віки й тисячоліття. Куди?..
Поверх портрета всесвітньої бабусі ми розтягнули на всю вільну стіну карту Середземномор’я і Малої Азії — світ перших віків до і після народження Христа. На карті скупо помічено: отут і отут жили такі-то народи. За іменами одних встають із небуття цілі епохи, про них може розповісти кожен школяр. Інші ж народи, навіть фахівці, знають лише з назв — мелькнули у писемних джерелах, не лишили помітного сліду. А якісь народи просто не позначені на цій карті — жили і щезли, невідомі нам зовсім.
Карта — також своєрідна модель минулого, але вкрай схематична, застигла. Ми прагнемо створити модель діючу, яка має розвиватись за образом і подобою світу, що колись існував.
Та якою б схематичною не була карта, нам її не під силу використати повністю, запрограмувати всі ті держави, які позначені на розгорнутому на стіні полотнищі. З усього клаптиково-строкатого розмаїття ми вибрали за взірець лише кілька країн. І так само, як з окремих закодованих характеристик ми створили відносно цілісний образ Христа, так, розклавши спершу на частини, а відтак знову склавши докупи, ми одержали певну подобу Римської імперії, Іудеї, Греції, Єгипту. Наша модель світу навмисне стиснута, гранично спрощена, зведена до мінімуму, але й довести її до такого вигляду коштувало нам великої копіткої праці впродовж двох місяців.
Однак і це ще не кінець. Наша модель повинна бути заселена. Відомі поети, художники, філософи, полководці, імператори, політичні діячі, інші особистості, які чимось вирізнялися з свого середовища, стали предметом нашого дослідження. Коли ми зуміли вкласти в машину Ісуса Христа, то в принципі ніщо не заважає так само повестися з багатьма історичними постатями, для цього потрібно лише праця і час, час і праця.
А чи можемо ми заселити свою модель тільки видатними людьми? Наш схематичний світ ділиться на панів і рабів, але такий поділ ще аж ніяк не відображає характер населення.
Серед рабів одні затуркані до краю — робоча худібка, не більше. В інших прихована вибухова сила, яка увесь час виривається назовні. Повстання Спартака — хоч найсильніший з таких вибухів, та аж ніяк не єдиний. Були раби-поети, раби-філософи.
Пани також не однакові. Багато хто з них болісно сприймає розпад рабовласницького ладу, намагається пристосуватись, дає рабам деяку свободу, наділяючи їх клаптями землі. Казі, або казаті, називали таких рабів у Римі. З ними змикаються дрібні землевласники-колони.
Нема нічого строкатішого за масу вільнонародженого плебсу. Серед них величезна кількість злиденних нероб — обтяжливий баласт суспільства. Але серед вільнонародженого плебсу є і кустарі-ремісники і ремісники-підприємці, які торгували, мали майстерні, нерідко чималий маєток, а отже, й певну вагу в суспільстві.
А відмінності серед аристократичної верхівки, а відособлена каста військових, а стан жерців…
Компактна модель різноманітного світу, заповнена строкатим населенням… Ми вилучаємо з нього пророка з Назарета, з нашої волі він, не встигши виявити себе, загине у якійсь озлобленій Віфсаїді. Найімовірніше машині доведеться підібрати когось з тих, кого ми пропонуємо на місце Христа, що звільнилося. Але наша програма передбачає тут навіть і самотворчість машини, з окремих закодованих характеристик вона може сама створити певну умовну особистість, яка найбільше підходить на роль Христа. І тільки одне заборонено машині — повторювати код Христа. Нема сенсу міняти Христа на Христа. Повинен бути хтось інший, не ідентичний.
І найдужче ми остерігалися потонути в подробицях, наші зусилля були спрямовані переважно на те, щоб різнобарвний історичний калейдоскоп звести до скупого колориту, до принципової схеми. Ми заздалегідь мали змиритися з тим, що наша модель буде схожа на дійсність, як модель авіалюбителя на надзвуковий повітряний лайнер. Але все-таки та й інша модель здатні повторювати дії оригіналу — авіалюбительська літати, наша розвиватись.
- Предыдущая
- 19/53
- Следующая
