Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 53
- Предыдущая
- 53/118
- Следующая
Саме випадок з Тегуляріусом може бути найкращим і найповчальнішим прикладом того, як Кнехт намагався подолати, не обминаючи їх, суперечливі, тяжкі, хворобливі явища, що траплялися йому на шляху. Без чуйної опіки й мудрого керівництва Кнехта його друг, що завжди перебував під загрозою, мабуть, не тільки рано загинув би, а й, крім того, став би причиною незчисленних порушень узвичаєного порядку, прикрих сутичок, яких у Селищі Гри вже й так не бракувало, відколи його зарахували до еліти гравців у бісер. Можна захоплюватися мистецтвом, з яким Магістр не тільки утримував свого друга в межах касталійських звичаїв і вимог, але й повертав його хист на службу Грі в бісер, тактом і терплячістю, спокійно витримуючи Фріцові примхи й дивацтва, невтомно промовляючи до кращих рис його натури, надихав його на ще більші досягнення, — то був чудовий взірець справді мудрого ставлення до людей. До речі, добре було б, якби хтось із наших істориків Гри в бісер узявся за дуже цікаве завдання, що, можливо, дало б дивовижні наслідки: уважно дослідив стилістичні особливості щорічних Ігор за час Кнехтового урядування, проаналізував кожну з цих солідних партій, які водночас яскріють чудесними формальними знахідками, досконалих, оригінальних за ритмом, а проте таких далеких від самозакоханої віртуозності партій, основний план і побудова яких, а також розподіл медитацій у них були духовним набутком самого Кнехта, а викінчення й технічне опрацювання самих деталей здебільшого належало його помічникові Тегуляріусу. Якби навіть ці Ігри загубилися чи їх забули, життя й діяльність Кнехта зберегли б для нащадків свою притягальну силу, завжди були б для них чудовим взірцем. Але, на наше щастя, вони не загубилися, вони записані й зберігаються, як усі офіційні Ігри, не лежать мертві в архіві, а й досі ще живуть, їх передають з покоління в покоління, на них навчаються студенти, вони стали улюбленим джерелом прикладів для багатьох курсів і семінарів Гри. І разом з ними живе пам’ять і про того помічника, який інакше давно б канув у безвість або лишився б у згадках тільки як химерна постать минулого, що десь зринає в кількох анекдотах. Так Кнехт, зумівши всетаки знайти місце й поле діяльності для свого друга Фріца, що ніяк не хотів іти в ногу з громадою, зробив чималий внесок у духовну скарбницю Вальдцеля і в його історію, а одночасно забезпечив тривале існування образу цього друга в пам’яті майбутніх поколінь. Нагадаємо принагідно, що, намагаючись допомогти Фріцові, великий вихователь чітко усвідомлював, чим він найдужче досягав свого впливу. Найбільше йому допомагало те, що друг любив його й захоплювався ним. Ця любов і захоплення, це схиляння перед його сильною, гармонійною особистістю, перед його вищістю було вже добре відоме Кнехтові, він помічав його не тільки у Фріца, а і в багатьох своїх колег та учнів, і той авторитет, яким він користувався серед стількох людей, ту владу, яку він, незважаючи на свою Доброту й привітність, мав над ними, завжди можна було пояснити скоріше цими почуттями до нього, ніж його високою посадою, Він дуже добре відчував, як можна подіяти на людину, ласкаво озвавшись до неї чи похваливши її або ж, навпаки, відвернувшись від неї, зовсім не помічаючи її. Один із його найпильніших учнів через багато років розповідав, що Кнехт якось цілий тиждень не звертався до нього на лекціях і на семінарі жодним словом, наче не бачив його, дивився на нього, як на порожнє місце, і це була найтяжча і найдійовіша кара, яку він дістав за всі свої студентські роки.
Ми вважали за необхідне навести ці свої міркування, кинути погляд назад, щоб читачеві нашого біографічного нарису легше було зрозуміти обидві полярні тенденції в душі Кнехта і щоб він, дійшовши до найвищої вершини в цьому життєписі, готовий був сприйняти і його останній етап. Дві основні тенденції, чи два полюси в цьому житті, його Інь та Ян, були ось які: тенденція до постійності, до вірності, до самовідданого служіння ієрархії, а з другого боку — тенденція до «пробудження», до руху вперед, до осягнення й зрозуміння дійсності. Для благочестивого, готового служити Йозефа Кнехта Орден, Касталія і Гра в бісер були чимось священним, неперехідною вартістю, а для пробудженого ясновидця, що поривався вперед, вони, незважаючи на свою безперечну вартість, були змінними в своїй життєвій формі явищами, які свого часу виникли, вибороли право на існування і які можуть постаріти, стати безплідними й занепасти, і хоч ідея, що лежала в їхній основі, лишалася для Кнехта недоторканною, священною, теперішній їхній стан здавався йому ненадійним, підлягав критиці. Кнехт служив духовній громаді, силою і сенсом якої захоплювався, але в її схильності вважати себе за самоціль, забувати про своє завдання вкладати частку праці в загальнонародну й загальнолюдську справу і, нарешті, в її ефектній відокремленості від світу, яка, проте, дедалі більше прирікала її на безплідність, вбачав велику небезпеку. Цю небезпеку він невиразно відчував ще замолоду, коли так довго не міг зважитись цілком присвятити себе Грі в бісер, потім усе дужче усвідомлював під час дискусії з ченцями, а особливо з отцем Якобом, хоч як мужньо боронив від них Касталію, а відколи він знов повернувся до Вальдцеля й став Магістром, то почав уже бачити її незаперечні симптоми — вони виявлялися в сумлінній, але далекій від дійсності, суто формальній праці багатьох установ і його власних службовців, в гордовитому хизуванні своїм високим фаховим рівнем вальдцельських репетиторів і, не в останню чергу, в зворушливій, але моторошній постаті його друга Тегуляріуса. Після першого, тяжкого року перебування на посаді Магістра, коли йому не вдавалося урвати ні хвилини на своє приватне життя, він знов заглибився в історичні студії і аж тоді тверезим оком глянув на історію Касталії. Наслідки були невтішні: він переконався, що становище Провінції не таке, як вона в своїй зарозумілості уявляла собі, а саме, що її стосунки з зовнішнім світом, її вплив на життя, політику, освіту в країні за останні десятиріччя Поступово зменшився. Щоправда, Провінція ще й далі постачала країні добрих учителів і мала авторитет в усіх галузях науки, Виховна Колегія, коли в парламенті ставилося питання про школи й народну освіту, ще казала своє вагоме слово, але робилося це якось машинально, немов за звичкою. Дедалі рідше і з меншим запалом молоді касталійці з різних груп еліти добровільно зголошувалися працювати в школах extra muros1, дедалі рідше влада й окремі люди в країні просили поради в Касталії, тим часом як раніше її думку залюбки питали навіть у таких справах, як, наприклад, важливі судові процеси, й завжди дослухалися до неї. Порівнюючи освіту в Касталії і на решті території країни, легко було виявити, що вона йшла різними річищами, які не наближалися одне до одного, а навпаки, фатально віддалялися: чим витонченішою, диференційованішою, аристократичнішою ставала касталійська духовність, тим більше зовнішній світ схильний був лишити її в своїй шкаралущі, вважати її не першою потребою, незамінною, як хліб щоденний, а чужим тілом, яким трохи пишалися, немов старовинною коштовністю, якої поки що не хотіли б віддати чи позбутися, але від якої воліли триматися на певній відстані і якій, не знаючи її до пуття, приписували напрям думок, мораль, погляди, що не дуже пасували до реального, буденного життя. Співгромадяни дедалі менше й менше цікавилися життям Педагогічної Провінції, її установами і, зокрема, Грою в бісер, так само як касталійці — життям і долею країни. Кнехт давно зрозумів, що помилка була саме тут, і дуже шкодував, що як Магістрові Гри йому в Селищі доводилося мати справу тільки з касталійцями і фахівцями. Тому він намагався дедалі більше свого часу й сили віддавати початковим курсам, брати якомога молодших учнів, бо чим менше вони мали років, то тим більше були ще зв’язані зі світом, з його життям, тим менше були вимуштрувані й замкнуті у своєму фахові. Часто його нападала пекуча туга за світом, за людьми, за наївним життям — якщо таке існувало ще там, у Невідомому. Цю тугу, це відчуття пустки, життя в надто розрідженому повітрі більше чи менше знає, мабуть, мало не кожен із нас, і Виховній Колегії теж відома ця проблема, принаймні вона знов і знов шукала способів запобігти їй і за допомогою посиленого культивування фізичних вправ та ігор, а також спроб з різними ремеслами і працею в садку та на городі впоратися з нею. Якщо ми не помиляємося, останнім часом у керівництва Ордену з’явилася тенденція до скасування наукової спеціалізації, де вона вже здається надмірною, натомість збільшується увага до медитаційної практики. Не треба бути скептиком і песимістом чи поганим членом Ордену, щоб зрозуміти Йозефа Кнехта, який багато раніше за нас збагнув, що складний і чутливий організм нашої республіки старіє і в ньому багато чого необхідно поновлювати.
- Предыдущая
- 53/118
- Следующая
