Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 23

• Предыдущая
• 23/118
• Следующая

Може, тут доречно буде навести ще одне місце з Кнехтового листування, яке стосується Гри в бісер, цього разу з листа до Магістра музики, хоч він написаний щонайменше на рік або на два пізніше. «Я думаю, — пише Кнехт своєму патронові, — що можна бути досить добрим гравцем у бісер, навіть віртуозом або й непоганим Магістром Гри, а все ж не здогадуватися про справжню таємницю Гри, про її найглибший сенс. І ще більше: саме людина, що здогадується про той сенс і знає його, ставши гравцем чи керівником Гри, може завдати їй більшої шкоди, ніж ті, хто про нього не знає. Бо внутрішній бік, езотерика Гри, як і всяка езотерика, спрямована до всеєдиного, до глибин, де ще тільки вічний подих у вічному вдиханні й видиханні панує над самим собою. Той, хто всім серцем відчує сенс Гри, власне, перестане бути гравцем, він уже не сприйматиме різноманітності, не здатний буде до радості відкриття, творення й комбінування, бо він знатиме зовсім інші бажання й радощі. Оскільки ж мені здається, що я близький до сенсу Гри в бісер, то й для мене, і для інших буде краще, коли я не зроблю Гру своїм фахом, а віддамся музиці».

Видно, Магістра музики, взагалі не дуже щедрого на листи, стурбувало це визнання, бо він поквапився подружньому застерегти свого вихованця: «Добре, що сам ти не вимагаєш від свого керівника Гри, щоб він був езотериком у твоєму розумінні, бо я сподіваюся, що в твоїх словах не було іронії. Керівник Гри або вчитель, який у першу чергу дбав би про те, щоб стати якомога ближчим до найглибшого сенсу, був би дуже поганим учителем. Щиро признаюся, що я, наприклад, ніколи не казав своїм учням жодного слова про сенс музики; якщо такий сенс є, то він моїх пояснень не потребує. Зате я завжди домагався, щоб мої учні добре вміли відраховувати одну восьму й одну шістнадцяту. Хоч би ким ти став — учителем, вченим чи музикантом, хоч би як шанував той сенс, не вважай, що таких речей можна когось навчити. Колись філософи історії, прагнучи навчити сенсу, зіпсували половину світової історії, започаткували фейлетонну добу і великою мірою спричинились до тих потоків крові, що потім лилися в світі. Так само якби мені, скажімо, треба було ознайомити учнів з Гомером чи грецькими трагіками, я б не пробував переконувати їх, що поезія — форма вияву божественного в людині, а намагався б дати їм точні знання про мовні й метричні засоби, щоб та поезія стала приступна кожному з них. Справа вчителя і вченого — досліджувати ці засоби, берегти традицію і тримати в чистоті метод, а не викликати й прискорювати переживання, яких уже не можна висловити і які приступні лише обраним або знедоленим і жертвам, бо часто це те саме».

У листуванні Кнехта тих років, взагалі, здається, досить скупому, — хоч, можливо, частина листів загинула, — ніде більше не згадується Гра в бісер і її «езотеричне» тлумачення; найбагатша і найкраще збережена частина цієї кореспонденції, а саме листування з Ферромонте, майже все, без винятку, присвячене музичним проблемам і аналізові музичних стилів.

Таким чином, та кривуляста дорога, яку долав у своїх наукових студіях Кнехт, була просто точним відтворенням і багаторічним опрацюванням схеми однієї партії, свідомим задумом, бажанням домогтися свого. Щоб засвоїти зміст цієї партії, яку вони колись учнями задля вправи скомпонували за кілька днів і яку мовою Гри можна було відчитати за чверть години, він гаяв рік за роком, сидів у бібліотеках і в аудиторіях, вивчав Фробергера й Алессандро Скарлатті, побудову фуги та сонати й китайську мову, повторював математику, опановував систему звукових фігур і Фойстелеву теорію відповідності шкали кольорів певним музичним тональностям. Виникає питання, чому він вибрав цей тяжкий, незвичайний, а головне, такий самітний шлях — адже його кінцевою метою (поза Касталією сказали б: обраним фахом) була, безперечно, Гра в бісер. Якби він, тепер уже як вільний слухач, ні до чого себе не зобов’язуючи, вступив до котрогось з інститутів Vicus Lusorum, вальдцельського Селища Гри в бісер, то йому було б багато легше вивчати всі спеціальні предмети, пов’язані з Грою, він будьколи міг би отримати пораду й відповідь на кожне запитання, а крім того, міг би віддаватися своїм студіям серед товаришів і однодумців, а не мучитись самотою, часто наче в добровільному вигнанні. Але він ішов своїм шляхом. Він уникав Вальдцеля, здається нам, не тільки тому, що хотів стерти з пам’яті, і своєї, і чужої, згадку про ту роль, яку йому колись довелося там грати, а ще й тому, що боявся у громаді гравців знову опинитися в ролі, подібній до тієї. Бо, мабуть, уже тоді він відчував, що йому судилося бути керівником, репрезентувати щось, і робив усе можливе, щоб перехитрувати свою долю. Він відчував тягар відповідальності, відчував його вже тепер, перед учнями Вальдцеля, які так ним захоплювались і яких він так уникав, і особливо гостро відчував його перед Тегуляріусом, інстинктивно здогадуючись, що той ладен за нього піти у вогонь і воду. Доля штовхала його вперед, на люди, а він шукав самоти й затишку. Десь таким ми уявляємо собі його тодішній стан. Але була ще одна важлива причина чи імпульс, що відстрашував його від звичайного курсу у вищій школі Гри й спонукав до самоти, а саме: нестримний дослідницький потяг, який і живив тодішні його сумніви щодо самої Гри. Звичайно, він пізнав і відчув, що Грі можна справді надавати високого, священного сенсу, але й бачив також, що більшість гравців і учнів, навіть частина керівників і вчителів, зовсім не були гравцями в тому високому, священному розумінні й сприймали її мову не як lingua sacra, а як дотепний різновид стенографії, на саму ж Гру дивилися як на цікаву, незвичайну дисципліну, інтелектуальний спорт чи арену для змагання шанолюбних інтелектів. Він уже навіть здогадувався, як свідчить його лист до Магістра музики, що, мабуть, не завжди пошуки найглибшого сенсу бувають свідченням кваліфікації гравця, що Грі необхідна також езотерика, що вона — ще й техніка, наука, громадська інституція. Одне слово, його не кидали сумніви, не кидало душевне збентеження. Гра поки що була кардинальним питанням, основною проблемою його життя, і він зовсім не хотів, щоб його боротьбу полегшували зичливі пастирі чи зводили до дрібниці привітнобайдужі усмішки вчителів.

Певна річ, він міг вибрати для своїх досліджень будьяку з десятків тисяч уже зіграних і мільйонів можливих партій. Він знав це й зупинився на тій випадковій схемі, яку сам із своїми товаришами скомпонував колись у школі. То була гра, під час якої Кнехт уперше збагнув сенс усіх ігор і зрозумів, що він покликаний стати гравцем. Усі ці роки він завжди мав при собі звичайний скорочений запис тієї схеми. В ній мовою Гри, її знаками, кодами, сигнатурами й абревіатурами були занотовані формула астрономічної математики, принцип побудови старовинної сонати, вислів Конфуція і так далі. Читач, що, мабуть, не знає Гри в бісер, хай собі уявить таку схему подібною до схеми шахової партії, тільки подумки збільшить у багато разів значення фігур, варіанти їхніх взаємостосунків, їхні можливості впливати одна на одну і вкладе в кожну фігуру, в кожну позицію, в кожний хід їхній справжній зміст, символічно позначений саме цим ходом, цією позицією і так далі. І ось Кнехт вирішив протягом своїх студентських років не тільки якнайглибше Ознайомитися зі змістом, принципами, творами й системами, вкладеними в цю схему, здолати в процесі навчання тяжкий шлях через усі ті культури, мови, мистецтва, віки, а й виконати ще одне завдання, не відоме жодному вчителеві, а саме: на цих об’єктах якнайдосконаліше перевірити систему й спроможність Гри.

Забігаючи наперед, скажемо про наслідки його праці: подекуди він виявив прогалини, деякі вади, але в цілому наша Гра в бісер, мабуть, витримала його суворий іспит, а то б він не повернувся врешті до неї.

Якби ми писали культурноісторичне дослідження, то напевне багато місць, у яких побував тоді Кнехт, і багато сцен з його тодішнього життя варто було б змалювати докладніше. Він вибирав, якщо тільки була змога, місця, де міг працювати сам або з небагатьма товаришами, і деякі з таких місць особливо любив. Він часто бував у Монтпорті, інколи як гість Магістра музики, а інколи як учасник семінару з історії музики. Двічі ми бачимо його в Гірсланді, резиденції керівника Ордену, як учасника «великого говіння» — дванадцятиденного посту й медитації. З особливою радістю і навіть ніжністю він потім розповідав своїм найближчим друзям про Бамбуковий гай, чудовий, відлюдний куточок, де він вивчав «І цзін».[32] Тут він не тільки пізнав і пережив те, що стало вирішальним для нього, але й, керований дивовижним передчуттям чи інтуїцією, знайшов для себе незрівнянне оточення й незвичайного чоловіка, так званого Старшого Брата, творця і мешканця китайського куточка — Бамбукового гаю. Нам здається, що цей особливий епізод у студентському житті Кнехта не зайве буде змалювати трохи докладніше.

• Предыдущая
• 23/118
• Следующая