Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 18
- Предыдущая
- 18/118
- Следующая
Певна річ, повинна була настати година, і вона справді настала, коли Десиньйорі помітив, що серед його слухачів є один такий, для якого його слова означають щось більше, ніж цікаву чи навіть негожу розвагу, заспокоєння потягу до суперечок, — мовчазний білявий хлопець, з гарними, тонкими рисами обличчя, але трохи несміливий: він червонів, бентежився й скупо відповідав на його, Плініо, привітні звертання. «Мабуть, цей хлопець давно вже приглядається до мене», — подумав Плініо й вирішив винагородити його якимось зичливим жестом, а потім і цілком завоювати. Він запросив його після обіду в гості до своєї кімнати. Та виявилося, що до цього несміливого, скромного хлопця не так легко було підступитися. На свій подив, Плініо побачив, що хлопець уникає його й не хоче заходити в розмову; запрошення він також не прийняв. Це в свою чергу зачепило за живе старшого, і він зразу ж почав домагатися прихильності мовчазного Йозефа, спершу тільки з самолюбства, а потім уже цілком щиро, бо відчув у ньому гідного супротивника, може, майбутнього приятеля або, навпаки, ворога. Він раз у раз помічав Йозефа неподалік від себе, бачив, що той напружено слухав його, проте завжди відступав, тількино Плініо хотів підійти до нього.
Така поведінка Йозефа мала свої причини. Він давно вже відчув, що в особі цього вільного слухача на нього чекає щось важливе, може, щось дуже гарне, якесь розширення його обрію, відкриття чогось нового, пізнання, а може, й небезпечна спокуса, в кожному разі, якесь незвичайне переживання. Першими ж своїми сумнівами й критичними думками, які в нього з’явилися після зустрічей з Плініо, Йозеф поділився зі своїм приятелем Ферромонте, але той не звернув на них уваги, вважаючи Плініо самовпевненим, марнославним хлопцем, якого не варто слухати, і зразу ж знов заглибився в свої музичні вправи. Щось підказувало Йозефові, що йому треба було б піти до директора й розповісти йому про свої сумніви і свою тривогу, але після тієї дрібної суперечки він уже не міг щиро, відверто поговорити з ним, боявся, що той його не зрозуміє або й ще гірше: сприйме його слова про бунтівника Плініо як своєрідний донос. І ось у цій скруті, яка ставала все тяжчою від спроб Плініо зав’язати з ним дружні стосунки, Йозеф звернувся з дуже довгим листом, що зберігся до наших днів, до свого покровителя й доброго генія, Магістра музики. В тому листі він між іншим писав: «Мені ще не ясно, чи Плініо сподівається знайти в мені однодумця, чи йому тільки потрібен співрозмовник. Сподіваюся, що слушне це друге припущення, бо навертати мене в свою віру означало б штовхати мене на зраду й руйнувати моє життя, тепер назавжди пов’язане з Касталією; за її межами я не маю ні братів, ні друзів, до яких міг би повернутися, коли б у мене часом виникло таке бажання. Але якщо навіть Плініо не наміряється накинути мені свої думки чи якось вплинути на мене, все ж таки його зухвала мова бентежить мене. Буду з Вами, шановний Магістре, цілком щирий: у думках Плініо є щось таке, на що я не можу відповісти простим «ні»; він промовляє до якогось голосу в мені, що часом дуже схильний з ним погодитись. Мабуть, це голос природи, і він гостро суперечить моєму вихованню й нашим тутешнім поглядам. Коли Плініо називає наших учителів і Магістрів кастою жерців, а нас, учнів, слухняною, кастрованою чередою, то це, звичайно, перебільшення, брутальні слова, але якась правда, певне, всетаки в них є, а то б вони так не тривожили мене. Він може казати дивовижні, страхітливі речі. Наприклад: Гра в бісер — це рецидив фейлетонної доби, порожня, безвідповідальна гра літерами, в якій ми розчинили мову різних мистецтв і наук; вона складається з самих асоціацій і грає самими аналогіями. Або: доказом хибності всієї нашої духовної освіти й нашого ставлення до життя може бути наша свідома неплідність. Наприклад, ми аналізуємо, каже він, закони й техніку всіх музичних стилів і епох, а самі не створили ніякої нової музики. Ми читаємо й тлумачимо, каже він, Піндара чи Гете, а самі соромимось писати вірші. Це докори, з яких я не можу просто посміятись. І вони ще не найгірші, не ті, що найдужче мене вражають. Гірше, коли він, наприклад, каже, що ми, касталійці, живемо, як штучно виведені співочі пташки, не заробляючи собі на хліб, не знаючи горя і боротьби за існування, не знаючи й не бажаючи знати про ту частину людства, на праці й на злиднях якої тримається наше розкішне життя». Лист кінчається словами: «Може, я зловживаю Вашою добротою і ласкою, шановний Магістре, і заслужив на Вашу догану. Полайте мене, накладіть на мене покуту, я буду тільки вдячний Вам за це. Але мені вкрай потрібна Ваша порада. Я ще зможу якийсь час витримати цей стан, але знайти з нього правильний вихід, скерувати події в належному напрямку не зумію, для цього в мене замало сили й досвіду, і, мабуть, найгірше те, що я не можу довіритися нашому директорові, хіба що Ви мені суворо накажете зробити це. Тому я й турбую Вас справою, що стає для мене дедалі більшим тягарем».
Нам було б надзвичайно важливо мати так само написану чорним по білому відповідь Магістра. Але Кнехт отримав її усно. Невдовзі після того, як він послав листа, Магістр сам завітав до Вальдцеля, щоб прийняти іспит з музики, і першого ж таки дня мудро подбав про свого молодого друга. Ми знаємо про це з пізніших розповідей самого Кнехта. Магістр йому не полегшив завдання. Він почав з того, що ретельно перевірив оцінки Кнехта, а особливо його знання з тих предметів, які хлопець вивчав самостійно, і дійшов до висновку, що вони надто односторонні, — тут він погодився з директором і наполіг, щоб Кнехт сам сказав про це Цбінденові. Потім він дав докладні вказівки, як Кнехтові треба поводитися з Десиньйорі, й поїхав аж тоді, як обміркував усе це з директором. Наслідком Майстрових відвідин був не тільки знаменний, незабутній для всіх, хто його чув, поєдинок між Десиньйорі й Кнехтом, але й зовсім нові стосунки між Кнехтом і директором. Щоправда, вони й тепер не були такі щирі й таємничі, як між Кнехтом і Магістром музики, але напруження зникло, і їх ніщо вже не скаламучувало.
Нова роль, яка тепер випала на долю Кнехта, надовго стала визначальною в його житті, йому дозволено прийняти дружбу Плініо й дати відсіч його нападам і його впливові, причому вчителі не повинні були втручатися чи контролювати Кнехта. Проте Магістр дав йому завдання боронити Касталію від її критиків і провадити диспути на найвищому рівні, а це, між іншим, означало, що Йозеф мусив активно засвоїти всі закони, які панували в Касталії та в Ордені, й завжди мати про них чітке уявлення. Скоро словесні поєдинки між двома друзямисупротивниками стали широко відомі, учні боялися пропустити їх. Агресивний, глузливий тон Десиньйорі став не таким зухвалим, його формулювання — обережнішими й відповідальнішими, а критика — об’єктивнішою. Досі Плініо мав переваги в цій боротьбі: він прибув зі «світу», володів його методами і його наступальними засобами, мав його досвід і щось від його певності, знав із розмов, які в нього вдома провадили дорослі, все, що той світ закидав Касталії. Але тепер, завдяки Кнехтовим реплікам, він збагнув, що хоч і добре знав світ, краще ніж будьякий касталієць, зате Касталію, її дух знав куди гірше, ніж ті, для кого вона була домівкою, батьківщиною, долею. Він навчився розуміти й поволі навіть визнавати, що він тут гість, чужинець, і що не тільки там, у його світі, а й тут, у Педагогічній Провінції, є віковічний досвід і усталені уявлення, і тут є традиція, навіть своя природа, яку він знав лише Частково і яка тепер, через свого провісника Йозефа Кнехта, вимагала пошани до себе. А Кнехт, щоб упоратися з своєю роллю апологета, мусив за допомогою пильної праці, медитації і самодисципліни все глибше й чіткіше пізнавати й засвоювати те, що він мав боронити. В риториці Десиньйорі й далі переважав його, тут, крім запалу й шанолюбства, якими він був наділений від природи, йому допомагали ще й певні світські навички та досвід некасталійського життя; навіть зазнаючи поразки, він не забував про слухачів і забезпечував собі гідний чи принаймні дотепний відступ, тим часом як Кнехт, коли супротивник заганяв його на слизьке, міг, наприклад, сказати: — Над цим мені ще треба поміркувати, Плініо. Почекай кілька днів, я тобі потім нагадаю про це.
- Предыдущая
- 18/118
- Следующая
