СКІФСЬКА ОДІССЕЯ - Костенко Ліна - Страница 5

• Предыдущая
• 5/10
• Следующая

щоб вибігали люди з таборищ

і похиляли голови номархи.

І, склавши честь, нападавшися ниць,

відбувши всі печальні ефемери,

у золотих оздобах багряниць

везуть царя в країну царську — Герри.

За ним ідуть на той світ, бо він цар,

наплакавшись у ті сороковини,

коханка, кухар, навіть новинкар,

що буде й там розказувать новини.

…Лежить коня загнузданий кістяк.

Намисто спить з єгипетської пасти.

Заклякли слуги на своїх місцях,

і раб лежить, де довелося впасти.

Підземний світ, і тлін, і німота.

В жертовних чашах ритуальний трунок.

Та на цареві зброя золота,

і меч, і щит, і войовий рихтунок.

Хто був той цар, і що в житті він встиг —

застигло, як в дзеркалах золотих.

Ще й колісницю звалять в той Сезам.

Насиплють горб такої височизни,

що аж не тенькне бронзовий казан

од грандіозних відголосків тризни…

Таке у скіфів похоронне дійство.

На чому згодом виникне злодійство.

Якісь дядьки, кошлаті, з клумаками,

в гробницях будуть чиркать сірниками.

Повзти на пузі в чорній темноті,

з кісток зривати бляшки золоті.

От цар лежить з рабинею якою,

лежить-лежить, урвавсь йому терпець, —

хап за плече кістлявою рукою,

так тут тому грабіжнику й капець!

Аж потім вже подвижники і вчені

взялись вивчать кургани височенні.

От розкопають ями та кар’єри

та й доберуться в царські інтер’єри.

Та так ішли все далі, й далі, й далі.

Було всього — з щитом і на щиті.

Через сліпучу призму пекторалі

тепер для нас всі скіфи золоті.

Бо як вони свій епос не створили,

чи нам його не трапилось гортать, —

то що ж лишилось? Піднімати брили.

Історію по золоту читать.

Нема письмен — є дивне сяйво казки.

Лук золотий натягує стрілець.

Летить грифон. І золоті підпаски

підвечір доять золотих овець.

Землі піднявши вже котору тонну,

у глибині, де шум не доліта,

читаємо, як скіфу золотому

дає скрижаль богиня золота.

І кожна бляшка, панцир, окуття

і на прикрасах вирізьблені драми —

це панорами скіфського життя,

увічнені по золоту майстрами.

Мистецтво те було не в сповиточку.

Грифони вже ту лань не заклюють.

Два скіфи шиють золоту сорочку.

Два скіфи з чаші золотої п’ють.

Картина, прямо скажем, феєрична.

Могили древні — Химина й Товста.

Тут десь урвалась пам’ять історична.

Зате вона навіки золота.

І поки жінка з-під долоні зиркала,

траплялось греку як не те, то те, —

Історія дивилася в два дзеркала —

античне грецьке й скіфське золоте.

Хто ж був майстрами скіфської епохи?

Хто їх створив, ті золоті скарби

з курганів Чортомлика і Солохи,

Чмиревої могили й Куль-Оби?

Хоч думка є, що твори ці античні, —

чи густо в греків схожого лиття?

Чому такі там скіфи автентичні?

Який це грек так знав би їх життя?

Чи грек ходив їх малювать з натури?

Жив у степах, набравшися халеп?

Такий шедевр не створиш за два тури,

тут треба знати змалечку той степ.

Якщо були у скіфів полководці,

і Анахарс, брат Савлія, мудрець, —

то що, у скіфів не знайшлося хлопців,

котрі могли в руці держать різець?

Чи не було металів благородних?

Сюжетів бракувало корінних?

Недавно дядько в себе на городі

знайшов і штампи бронзові од них.

І це було не де-небудь, не просто

серед яких сучасних картоплищ.

А це було у Кам’янці-Дніпровській

на місці древніх скіфських городищ —

де ще городам городище сниться,

де, подолавши тисячу смертей,

іще стоїть невидима столиця,

яку воздвиг славетний цар Атей!

Чому той край так дивно зветься — Герри?

Якими був населений людьми?

За п’ять віків до нашої ще ери

це знав той грек, і вже не знаєм ми.

Мабуть, Шафарик мав якісь підстави,

і Карамзин домислювався теж,

що в слові Геррос є відлуння слави,

що досягла балтійських узбереж.

Коли в бою тут воїн був убитий

чи участь брав проти яких нашесть,

йому на гробі, як почесний титул,

писали: "Геррос", тобто — слава, честь.

Шлях еволюцій мовних і етнічних

крізь многоту кривавих несприянь, —

відлуння слави з написів рунічних

чи не вернулось іменем слов’ян?

Що тут було за праворітьми світу?

Чом не створили скіфи алфавіту?

Бо тільки Слово — пам’яті спасенність.

Живий народ, що мав своє письмо!

Чи, може, в них така була писемність,

що ми її вчитати не втнемо?

І хто вони? А ми хто? Хто ми? Хто ми?!

Хто наші предки? Прийшлі? Автохтони?

Сколоти? Лоти? Вихідці з Дворіччя?

Висока віть з пракореня слов’ян?

Які були тут мови і наріччя?

В яких садах співалось солов’ям?

Які були звитяги і поразки?

Що з правіків дійшло аж дотепер?

І хто були "божествені пелазги",

як наших предків називав Гомер?

Чи ті віки вивчавши по дотичній,

так і заснем на тому відкритті,

що лиш майстри у Греції античній

могли створить шедеври золоті?

Чи нам судилось пошуки натхненні,

знання якісь нові і нестеменні?

Чи тільки смуток золотої згадки

з неміряного обширу загадки?

А грек пливе, усе довкола бачить.

Уже човни далеко добулись.

А третя Мойра ножиці мантачить,

блись-блись на сонці ножицями, блись!

А у степу ж ні гаю, ні ліщинки.

То крякне крук, то коник заірже.

Спеклося літо. Спека. Ні дощинки.

Ген скіфська баба обрій стереже.

Можливо, грека дещо й покоробило.

Він, може, навіть говорив комусь,

що скіфська баба — добре одоробло

супроти грецьких витончених муз.

Але було це твердження наївне,

бо всяк народ на ділі доведе —

хоч там нема того, що є деінде,

зате є те, чого нема ніде.

Тож язика він мав би прикусити, —

де взяв би мармур степовий Пракситель?

А щодо власне женської натури,

то в тих степах були і завжди єсть

такі стрункі моделі для скульптури,

що Фідій би вважав собі за честь.

О музи геліконів степових!

О жриці вогнищ, вже давно погаслих!

Вода джерел, од спеки неживих,

була не вельми щедра для Пегасів.

• Предыдущая
• 5/10
• Следующая