МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна - Страница 8

• Предыдущая
• 8/27
• Следующая

Весілля знову мусимо відкласти.

Що зробиш, мила, як таке життя?

Погане літо, не було врожаю.

Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.

А я такий, я матір поважаю.

Я впоперек їй слова не скажу.

Бобренчиха все губи затискала,

нікуди з дому Гриця не пускала.

Зустріла матір десь біля криниці.

Про дощ, про грім, про курку, про бичка.

Що добрий гетьман був із Остряниці

і що хазяїн добрий з Вишняка.

Що час летить, а треба якось жити.

Любов любов’ю, а життя важке.

Що вже дітей пора б і одружити.

Насамкінець промовила таке:

— Якби ти добре в бога попросила,

то мали б ми ще й радість на віку:

твоя пішла б за гетьманського сина,

а мій хазяйську сватав би дочку.

А мати — й слова. Тільки почала

чогось про мене дбати, як про хвору.

Дивлюсь: і в церкву старістю пішла

дорогою кружною через гору.

Питаю: — Мамо, хто це вам допік,

що ви уже не ходите тудою?

— Я,— каже,— й стежку обмину в їх бік

і закроплю свяченою водою!

— Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?

Яка вас думка все не полиша?

— Не служать очі на таке дивиться,

щоб так двоїлась хлопцеві душа!

— Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.

Він клявся, мамо, що навіки мій.

— Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.

То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.

— Але то ж — Гриць. І я. То ж ми із Грицем.

Та він же в світі отакий один.

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

І що для нього гроші, мамо? Дим.

Хіба наш батько ласий був на гроші?

Хоч таляр він у вузлик зав’язав?

Хіба ж не ви були в Золотоноші

єдине золото, яке він там узяв?

— Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші.

Ти кажеш — батько, а життя біжить.

Наш батько — з тих, що умирали перші.

А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.

А я чуток недочувала,

втішала матір попервах.

Але й сама вже відчувала:

щось правди є в її словах.

Кого діждалась? Парубка чи воїна?

Чому не йде? Здавалося в ті дні,—

моя любов, прогіркла й перестояна

вже скоро душу випалить мені…

Я ж так боялась підлості і бруду!

Гули думки, сколошкані, як рій

Сама нічого, якось перебуду.

А що скажу я матері старій?

А мати знала. Мати все вже знала.

Снує чутки нещастя, як павук.

Не дорікала, не випоминала,

а тільки все їй падало із рук.

А раз сказала з розпачу гіркого:

— Є ж лицарі у нашому краю!

О боже мій, на кого ж ти, на кого

збагнітувала молодість свою?!

…Мені немов полегшало відтоді.

Зболілася. Відмучилася. Годі.

Спинити Гриця не зробила й спроби.

Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.

І хоч би злість яка чи ворожнеча,—

нема нічого. Пустка. Порожнеча.

Усе жаліла я його чомусь.

Або до Галі мислями звернусь:

— А може, хтозна, може, так і треба

Бо хто я, Галю, проти тебе?

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний

Таких родів не густо у Полтаві.

Твій батько, Галю, чоловік значний.

У нього жінка ходе в златоглаві.

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.

У нього скроні в срібній папороші.

Буває так, що слава на дурняк,

а в нього слава за великі гроші.

Йому добро саме іде у двір.

І сад рясний, і нива хлібодарна.

Він не який визискувач чи звір,

він просто вміє взяти запівдарма.

Він посідає греблі і поля,

у Церкву ходить майже щосуботи

Хто — за Богдана, хто — за короля.

А він — за тих, которії не проти.

Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум’ям горить,

він і на цьому теж нагріє руки.

Де треба, вчасно притамує гнів.

Де треба, скаже правди половину.

Щасливий дар. Мій батько так не вмів.

Він знав одне — боротись до загину.

А цей примружить плетиво повік,

все розміркує, зважить, не погребує.

Твій батько, Галю, мудрий чоловік.

А може, хтозна, може, так і треба —

у всіх оцих скорботах і печалях,

у всіх оцих одвічних колотнечах —

і чураївські голови на палях,

і вишняківські голови на плечах.

Вишняк ішов угору все та вгору.

Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

А Галя дбала в скриню та в комору.

А бог на небі долю нам вершив.

...Вони жили далеко, за Розкатом.

Од нас іти проз 3адихальний Яр.

У них криниця під дашком лускатим

і добра хата вікнами в базар.

Дощі наллють під хатою калюжу —

стоять хороми при мілкій воді.

А в тій калюжі плавають проз ружі

роменські гуси, наче лебеді.

А господиня пишна і огрядна.

А Галя трусить килими та рядна.

Одна статура в матері і в доньки —

обидві круглі, наче карахоньки.

Такі пухкі у Галі рученята,

коса білява, куца і товста.

Як реп’яшки, зелені оченята

і пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.

Все вишиває прошви подушок.

Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,—

гостренькі зуби — чисто ховрашок.

Ото як вийде, як заграє брівками,

очима стрельне і туди, й сюди,

у чобітках із мідними підківками,

зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям — придане горою,

комори, скрині, лантухи, вози!

А понавколо свахи ходять роєм,

а зверху Галя котить гарбузи...

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові,—

до печі і до городу, до коней і до свиней,

і до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.

У неї — на двох глупоти, у нього — розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

зате як прийде додому,— для жінки він цар і бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

Так дай же вам боже щастя. Прибийте собі підкову.

Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,

ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене.

...Не маю зла на тебе і на неї.

Так сталося, і я тепер одна.

Але я з церкви йшла на Маковея,

і засміялась вслід мені вона.

Ішли дівчата, освятивши квіти.

Я привіталась, проминула їх.

• Предыдущая
• 8/27
• Следующая