МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна - Страница 10

• Предыдущая
• 10/27
• Следующая

— І чим же ми за це тобі віддячимо? —

казала так Бобренчиха не раз.

А дні зминули. Знов у сурми грано.

А нам було вже й не по двадцять літ.

Воно уже й женитися не рано,

так знов же треба вирушать в похід.

Не говорив ніяких слів.

Покірним смутком упокорив.

Обняв за плечі і повів

під срібне листя осокорів.

І ми були такі одні,

така печаль нас пов’язала!

Щось надірвалося в мені,

і я йому тоді сказала:

— Якщо загинеш, буду я вдовою.

Чи й ти, не знаю, любиш так мене.

А я вже, Грицю, їден дух з тобою,

хай ми вже й тілом будемо одне.

Я цілувала його віченьки,

аж поки місяць не погас.

Щаслива тобі цяя ніченька,

остання, може, у нас!..

Прив’язала баклагу йому до сідла.

Недалеко, лише до воріт, провела.

Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона.

Засміюся при всіх, а заплачу одна.

А вже пішли про мене й поговори.

Знов потяглися тоскні вечори.

Бо то вже так, вже як пішлось на горе,

то так уже і піде, як з гори.

Вже й не співалось. І слова ті самі ж,

а мов не ті, таке щось в них смутне.

Вже й подруги повіддавались заміж,

уже й не кличуть дружкою мене.

Бо я така зробилась, як черниця.

Куди вже там співать про молоду?

Куди вже там ходить на вечорниці,

як я до церкви ледве вже іду?

А люди судять, їм аби причину.

Дарма що лихо, що такі часи.

Ішла крізь очі, мов крізь колющину,

обдерта до кривавої роси.

А суд, а суд! Яка страшна покута.

Послухати — життя як не моє.

А я неначе до стовпа прикута,

і хто захоче, той і обплює.

Куняють райці, як осінні мухи.

Горбань гуде, як в’їдливий комар.

Дурні плітки якоїсь лепетухи

загуслим дьогтем ллються в каламар.

Які слова казались там негідні!

А я стояла, думала — впаду.

Дрібні людці, гієни стервоїдні,

які ж ви ласі на чужу біду!

...Хоч би заснути... Але вже не спалось.

Душа до ранку смутком осипалась.

Згадала все, кожнісіньку дрібничку.

І хату нашу, і оту криничку,

і над вікном гніздечко ластовине,

що щастя принести було повинне.

Той берег наш, урослий очеретом.

І наш лелечий, наш лелечий двір,

де на гнізді з вербовим мінаретом

старий лелека молиться до зір.

А потім вранці одлітає вгору.

Сидить буслиха в тихому гнізді.

Аж враз — для крил не вистачає двору,

то підросли лелеки молоді.

Гніздо тісненьке, по нозі поставлять,

та все під осінь як залопотить! —

та всі лелеки крила як розправлять! —

здається, й хата в небо полетить.

А ще чогось жаліла за дощами,

за цвітом яблуневим, за хрущами,

за сонцем і за квітами в траві,—

якісь вони зробились, як живі.

Здається, що й листок би цілувала,

в дзвіночку б ночувала, як бджола...

Отак собі все гарне пригадала.

Людиною ще трохи побула.

...А вранці в грати повійнуло вітром

і провело, як смушком, по руках.

Тюрма повільно сповнюється світлом,

лиш причаїлась темрява в кутках.

Там Хо сидить.

З’явись мені, будь ласка!

Жмуточок пітьми в закапелках дня,

маленький Хо, моя дитяча казка,

звірятко, може,

може, чортеня.

Тепер ти тут мій приятель єдиний,

Чи ти зі мною підеш і туди?

Не треба, Хо. Там холодно.

А йди-но,

ти, може, хочеш з кухлика води?

Підходь, не бійся. Вип’єм по ковточку.

Сьогодні що? Вівторок? Середа?

Хо шарудить у темному куточку…

Яка недобра в кухлику вода!

По гратах в’ється зелененький вусик.

Куди він пнеться у таку діру?

Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик,

щось пробурчав, а що — не розберу.

Взяла той вузлик, не питаю звідки.

Для цього болю вже немає слів.

Мну той краєчок білої намітки...

Оце таке. Тюремник пожалів.

От я і маю хоч яку розраду.

Складаю та розрівнюю пружки.

Тих кілька яблук з маминого саду!

Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.

Як там вона? І як їй буде жити?

Порожня хата і порожній двір.

Дильований хлівець, соломою пошитий...

Старий лелека молиться до зір.

Цвіте шпориш, і заростає стежка.

Тому двору не треба вже воріт.

Дрібний ромен, як вижовкла мережка

красолька, мак і королевий цвіт,—

усе цвіте і кланяється літу.

Пашить медами скосиста гора.

І серед того всього буйноцвіту —

вона одна, зоключена, стара.

І вже ніхто не вернеться ніколи.

І хата вмре... і я вже не прийду...

І лиш на схилах монастирські бджоли

бринять у монастирському саду...

Той монастир недавно збудували.

Там дзвони є на різні голоси.

Його Пушкар з Іваном фундували,

раніш були ліси там та ліси.

Ще пам’ятаю — угорі над нами

ходили дикі кози табунами.

Ревли весною тури-переможці,

шугали кажани-чепіргачі.

І пугачі, неначе запорожці,

«пу-гу! пу-гу!» кричали уночі.

А потім — в ліс прорубана дорога,

пішли угору коні та воли.

А ми усе дивилися з порога,

любили тишу — звикнуть не могли.

Такі були ті люди невсипущі,

так похилялись верби від сокир.

Возили вгору дерево із пущі,

дернину, цеглу — все на монастир.

Та й виріс він над Ворсклою на скелі,

три шапки бань на свіжих бервенах.

Та й мружить очі монастирських келій

на Кривохатки наші в бур’янах.

Хати у нас і справді-то не хвацькі.

Присілок давній, хто яку змостив.

Родини зо три там були козацькі,

а ті робили всі на монастир.

От що в нас гарне, так ото садочки.

І ми жили, щоб гірш за всіх, то ні.

Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки —

одна в пранні, а друга на мені.

Бобренки, ті не дуже бідували.

Вони в оренду землю віддавали.

У Кривохатках хатка та нова —

єдина, може, хатка не крива.

Але й жили! Душили копійчину.

У дві душі робили без спочину.

Як тих людей двох доля спарувала?

Там завжди сварка висіла, як чад.

Бобренчиха не те щоб хорувала,

ні, то вже вдача. Все, було, невлад,

все їй не так, і чоловік, і хата.

Все щось болить, то груди, то живіт.

Така була висока і цибата,

як чапля з Перещепинських боліт.

Все скаржилась, ходила якось боком.

Кляла Бобренка на усі лади.

А ненаситна! — що нагледить оком,

то дзьобом так і вихопить з води.

Жили од нас за третім перелазом.

Мій батько співчував йому, невдасі.

• Предыдущая
• 10/27
• Следующая