На коні й під конем - Димаров Анатолий - Страница 10

• Предыдущая
• 10/81
• Следующая

— То в тебе пузо луджене, — сказав мені Ванько. — 3 таким пузом, хлопче, нічого не зробиш.

Микола нараяв після дощу лягти прямо на землю й лежати, поки висохне земля.

— Отоді вся сирість у тебе ввійде, і ти вже захворієш. От бий мене сила божа, якщо я брешу!

Ледве діждався я того дощу! Ледве переждав, доки він скінчиться! Та тільки, знявши сорочку й штани, ліг у мокру траву під тином, як якийсь незнайомий дядько, що проїжджав мимо волами, угледів мене і не полінився злізти з гарби.

— А що ото ти робиш, песький сину! Матері-батькові гостинця хочеш додому принести?

Не встиг я зірватися на ноги, як клятий дядько розмахнувся щосили батогом і кілька разів оперезав мене вздовж спини, а потім іще й по литках.

Після того випадку я вже не наважувався сушити власним тілом землю. Тим більше, що земля вже підсохла, а коли ще буде той дощ!

— Не щастить же тобі! — бідкався разом зі мною Ванько.

Так і залишився я без літака. І з кожним днем історія, розказана маминою знайомою, все більше здавалася мені казкою, що її розповідають дорослі на втіху малим.

Микола прибіг до нас, червоний та задиханий:

— Вгадайте, що я бачив!

Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був уже не котом, а Гнідком, що мав везти нас у гості до Ванька.

— Зайця!

— Де?

— Біля нашої хати!

— Бре? — першим отямився я.

— От бий мене сила божа, якщо брешу! — широко перехрестився Микола. — Там такий зайчище, як оцей стіл! Так і пряде вухами. Я тільки з хати, а він — гульк і на город.

Зрештою ми повірили. Микола ще довго розповідав про того незвичайного зайця, що не боїться аж до порога підбігати, а потім закінчив:

— От якби його спіймати.

— Як же його, довгоногого, спіймаєш? Він як чкурне...

— Хіба що яму викопати...

— Хе, яму! Так і дасть тобі тато біля хати яму копати!

— Тато не дадуть, — відразу ж охолов Микола, почухуючи спину. — Вони в мене такі: як що, так і за батіг.

— Отож...

Ми зажурилися. Кожен думав про зайця і про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну клітку (адже заєць — як наш стіл!): сидить у ній довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопці повмирали б від заздрощів.

— От якби смоляний бичок у нас був... — розпочав я невпевнено.

— Хи, то ж казка! — презирливо обірвав мене Микола.

— Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу — заєць і вскочив би... От тільки де смоли дістати?

Микола відразу повеселішав:

— Смола є.

— Де?

— У діда Стратона. Дід саме днища човнів смолить, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був...

Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.

— А заєць же був! — знову спокушав Микола. — Ех, і заєць!

— А нам його даватимеш? — не витримав я.

— Питаєш!

Домовившись, ми поділили обов'язки: Микола візьме цеберку і буде пильнувати за дідом, а я, виждавши, коли дід Стратон піде підвечеряти, наберу з бочки смоли, скільки зможу.

Цього разу, понад всякі сподівання, кампанія пройшла успішно.

Потерпаючи, підбіг я до великої залізної бочки, в якій топилася смола, зачерпнув густої чорної маси і попер на город, під саму Миколину хату. Біг, і здавалося, що ось-ось вискочить дід Стратон, наздожене і вчеше кийком по хребту.

— Де будемо виливати?

— Під вікном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тоді з вікна — мах! — і на нього. Тільки нехай стемніє, щоб тато не бачили.

Виливши смолу на стежку під вікном, ми розійшлися.

— Гляди ж, — вдесяте наказував я, — як впіймаєш зайця, неси до нас.

Спали ми погано. Снилися зайці, величезні, як стіл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухі все оббігали її стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не біжить Микола із зайцем.

Та не так сталося, як гадалося.

Десь запівніч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вітру. Стара доти дибала стежиною, поки й улізла в ту смолу, як муха в мед.

— Гвалт! Пробі!

Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге і стала рачки.

— Люди добрі, рятуйте, хто в бога вірує! — жебоніла вона. — Ой, смертонька моя!

На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.

До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:

— Я тобі дам зайця, песький ти сину!

Микола ревів, як бугай...

Вранці, здивовані відсутністю Миколи, ми пішли шукати товариша. Знайшли його аж на городі. Він колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червоні, як у зайця, очі.

Ви знаєте, як робиться свищик?

Береться в добрий палець завтовшки лозина, відрізається від неї цурупалок сантиметрів десять завдовжки. Потім посередині прорізається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здійметься, як рукавичка. Ну, а тоді вже просто: видовбав у оголеному дереві ямку, надрізав кінчик, знову натяг кору — і свищик готовий. Стромляй його, чоловіче, до рота і свищи собі на здоров'я!

Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцікавився, де він доп'яв свищика.

Не відкладаючи справи, я крадькома взяв дома ніж і майнув до річки, де густими кущами розрісся верболіз.

«Нароблю торбу свищиків, — багатів я думками, — та й буду свистіти-висвистувати по селу. Один дам Сергійкові, один — Ванькові, а Соньці не дам. Ти, — скажу, — ти дала мені вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!»

З отакими приємними думками нарізав я оберемок лози, приніс під хату і засів за роботу.

Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кілька лозин відкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий ніж не хотів різати дерева, але й це ще була не біда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку — не здіймається. Почнеш стукати дужче — лопається. А коли вже лопнула — відкидай її набік і берись за іншу лозину.

«Нащо мені торба тих свищиків, — порозумнішав я згодом, витираючи мокре чоло. — Зроблю п'ять: три мені, один — Сергійкові, один — Ванькові».

Врешті тяжка праця моя увінчалась успіхом: кора обкрутнулася навколо деревини і повільно знялася.

Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не підносив до рота щойно придбаного музичного інструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога більше повітря, я заплющив очі і щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.

З хвилину сидів, заціпенівши від щастя, а потім знову підніс свищик до рота. Дмухав і дмухав, поки закрутилося в голові.

Хотів одразу ж побігти на вулицю, але тут на мій свист прийшов Сергійко і остовпів, не зводячи з свищика зачарованих очей.

— Дай і я посвищу, — простягнув він згодом руку.

Я завагався: ану ж зіпсує! Свищик уже встиг набути моїх очах неабиякої цінності, я не віддав би його зараз за жодні багатства у світі.

— Я краще тобі інший зроблю.

— Зроби, — погодився брат і сів біля мене.

Другий свищик мені вдалося змайструвати значно швидше, і, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти.

Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навіть соняшники повернулися цікавими головами, заглядаючи через тин.

Ми дмухали то разом, то навперемінки, дмухали щосили, аж починали боліти животи і наверталися на очі сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними від натуги обличчями, — і все не могли награтися досхочу.

• Предыдущая
• 10/81
• Следующая