На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 30

• Предыдущая
• 30/95
• Следующая

— У нашому районі не всі такі села, Платоне.

— Знаю. Але я живу в Сосонці. То приєднували наш колгосп, то роз'єднували… І дожилися — електрики нема, клубу нема. У Городищах збудували Палац культури, лазню, дитячий садок, а в Сосонці нічого, бо це була тільки одна з бригад… Це що, правильно? По-партійному чи по якому?

— Це не по-партійному,— сказав Мостовий.

— Оці всякі реорганізації відкинули нашу артіль на двадцять років назад.

— Треба наздоганяти, Платоне.

— Хто ж поведе людей? Хто? Коляда? Куди ж він поведе, оцей злий, єхидний чоловічок? Чи, може, Підігрітий? Влади між собою ніяк поділити не можуть. Це страшно, коли б'ються за портфелі нікчеми.

— Чи не занадто гостро засуджуєш Коляду і Підігрітого?

— Ні. Вони нічого не бачать і не хочуть бачити. Бригадири щоранку ходять по селу та загадують на роботу, лайка, крик… А колись наш колгосп був найкращий у районі, мама розказувала…

Мостовий мовчки курив.

— Який же вихід?

— Не знаю.

— Ти не задумувався над цим?

— Я розгубився, Олександре Івановичу,— щиро зізнався Платон.— Я мріяв стати агрономом, повернутись у село і зробити щось велике для людей. Я мріяв не лише про врожаї, а про те, щоб усі стали красивішими, добрішими. Щоб не було зла, примітивного зла, яке так шкодить нам…

— Приїхав,— і мрії почали забуватись? — запитав Мостовий.

— Ні, вони стали дуже земними… Ось ми сидимо з вами при оцій лампі, а коло села проходить високовольтна лінія. А ми не можемо підключити Сосонку. Чому? Бо лінія — державна. А Сосонка чия?

— Ми вже писали про це в обком…

— А що з того? Пора спати, Олександре Івановичу, пробачте, я вам наговорив стільки, але я не міг мовчати.

— Я розумію тебе, Платоне.

Мостовий ліг, а Платон пішов на кухню, взяв зошита, дістав з Васьчиного портфельчика ручку і почав писати: «Наташо, я не знаю, що робити мені…»

Вранці, коли Семен Федорович ще лежав у ліжку, до нього прибіг стривожений Горобець і в усіх деталях розповів про вчорашні події в клубі. Коляда зіскочив з ліжка, почав взувати чоботи.

— Штани, штани, не забудьте,— нагадав Горобець.

— Невже сам дрова носив? — бігав по хаті голова.

— Власноруч, з Динькою…

— Чорти б їх побрали,— невідомо кого лаяв Коляда,— а, тепер мені лупай очима.

Від криниці прийшла Фросина і передала останні новини:

— Мостовий ночував у Гайворона. До третіх півнів світилося.

— Готуй сніданок,— наказав Семен Федорович дружині, а сам через городи побіг до Платона.

— А мені які вказівки, Семене Федоровичу? — ледве встигав за головою Горобець.

— Іди к чортовій матері.

Горобець відстав.

Мостового Коляда застав на подвір'ї Гайворона, саме прощався з Платоном.

— Обов'язково заїду, а ти будеш у районі — заходь.

Привітався і запросив секретаря на сніданок.

— Дякую, я вже поснідав.

— Як же це так, Олександре Івановичу, приїхали і не покликали. А я вдома весь вечір той… читав…

— Я знаю, ви останнім часом почали захоплюватись літературою і особливо — усною творчістю. Що там у вас з Підігрітим?

— Нічого… Вчора він перекинувся і набив ґулю, а все інше в порядку, так би мовити, керуємо колегіально, згідно рішень останнього Пленуму…

— Я б вас просив передати Підігрітому, щоб він прийшов до сільради. І комуністів запросіть.

— В один момент.— Голова зник у вуличці.

Макар з острахом вислухав Коляду, помацав свою гулю і сяк-так натягнув шапку.

— Коли що, то кажи, що ми з тобою той… колегіально,— повчав дорогою Семен Федорович Підігрітого.— Я до тебе нічого не маю, а ти до мене…

З перших слів Мостового Коляда зрозумів, що секретар повністю поінформований про справи в Сосонці. От люди! Не встигне начальство з машини вийти, як уже про все розкажуть. І Гайворон недаремно ніч просидів з Мостовим, усе виклав. Ну, почекай, хлопче, я з тобою ще зустрінусь.

— Якщо ви й далі не будете дбати про колгосп, а воюватимете за крісло, шановні товариші голови,— сказав Мостовий,— то добра не ждіть.

— Та яка війна, Олександре Івановичу! Та ми живемо, як брати.— І для підтвердження своїх слів Коляда поплескав Підігрітого по спині, а Макар Олексійович спробував усміхнутись Семену Федоровичу.

До кімнати зайшли Ничипір Сніп, Мирон Мазур та Іван Лісняк, у довгій бурці, з батіжком,— саме збирався молоко везти.

— Оце вже всі,— промовив Підігрітий.

— Малувато вас.

— Було колись більше, Олександре Івановичу,— розвів руками Макар.— Життя, воно йде… Коли укрупнились, то Михайленко в Городищах завгоспом залишився, і Самохвал там хату поставив… Коренюк з Цимбалом у Косопіллі побудувались… Один сторожем влаштувався, а другий — гас у бочці розвозить…

— Пилип Самограй бригаду кинув і в райспоживспілці шкіри заготовляє. Так і розтрусився наш партійний осередок після цих перетрубацій,— сумно посміхнувся Ничипір.

— Тільки ми, старі, й залишились,— сказав Мазур.

— Нас мало, але всі чисто такий приклад показують! — вихопився Підігрітий.— Сніп і Мазур по дві норми за день дають, і товариш Лісняк усе виконує… Я, як секретар, мобілізував…

— Не треба нас з Мироном мобілізовувати, Макаре. Ми й так знаємо своє діло: прокинувся — та в кузню… І Лісняк молоко не перекидає.— Ничипір повернувся до секретаря: — Назначили мене агітатором, Олександре Івановичу, і Мирона теж… Та кого ж ми будемо агітувати, коли наші хлопці грамотніші за нас, десятирічки позакінчували, а Платон, к приміру, три роки в академії провчився… Так, аби вважалось, що є агітатори… А скільки говорив і Підігрітому, і Коляді: давайте молодих приймати…

— Правильно,— сказав Мостовий.

— Та чогось вони ні кують, ні мелють…

— Визнаю помилку, визнаю.— Підігрітий усміхався, ніби його похвалили.

— Нема у нас порядку,— зітхнув Ничипір.

Лісняк, пильно вдивлявся в обличчя присутніх, намагаючись зрозуміти, про що йде мова. Коли закінчив говорити Сніп, він звернувся з німим запитанням до Підігрітого, показуючи жестами, що і він хоче знати сіль бесіди.

Підігрітий махнув рукою, мовляв, сиди, коли прийшов. Мостовий помітив, як Іван Лісняк винувато подивився на всіх і відсунувся від столу.

— Ні, товаришу Підігрітий, ви мусите розповісти Іванові Лісняку, про що ми тут говоримо,— сказав.

— Та яка з ним розмова, Олександре Івановичу? Глухий мов пень і…

— Як ви смієте ображати людину? — скипів секретар.

— Не можна, не можна,— погодився Коляда.

— Напишіть про все Ліснякові.— Мостовий поклав папір перед Макаром Підігрітим.

— Хай Семен Федорович, бо в мене почерк не виписаний,— промимрив Підігрітий і відсунув папір.

Коляда почав писати, але після першої фрази замислився:

— Писати про те, що багато членів нашої організації вибули? — запитав Мостового.

— Напиши — повтікали,— відповів замість секретаря Мазур.— Чкурнули туди, де легше.

— Так і напишіть,— сказав Олександр Іванович.

Лісняк прочитав і з вдячністю подивився на Мостового, потім сів до столу, витяг з кишені свого зошита. Написав, ніби до протоколу:

«Слово має Іван Лісняк. Я не знав, про що ви тут говорите, але я відчував серцем. Ті, хто залишив наш колгосп у важкий час,— не комуністи, а шкурники. Вони пролізли в партію, щоб служити не їй, а щоб вона служила їм. Треба, щоб наша партійна організація негайно поповнилась молодими комуністами, бо Підігрітий з Колядою скоро всіх пороблять глухими і німими. Я рекомендую до партії Платона Гайворона та Максима Мазура. Підігрітий думає тільки про свою хату і про город, Коляда ображає людей. Я не можу звинуватити Коляду в тому, що він щось краде в колгоспі, але він обкрадає людські душі.

Іван Лісняк»

Коли Мостовий зачитав цього листа, голова колгоспу зірвався з місця і закричав:

— Це змова проти мене! Я не потерплю, можете мене сьогодні знімати з посади. Я ночами недосипаю, щоб виконати всі рішення. Я з колгоспу й соломинки не взяв і нікому не дозволю взяти, я сторожів поставив…

• Предыдущая
• 30/95
• Следующая