На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/95
• Следующая

Фросина почала ходити на роботу,— таку неодмінну вимогу поставив Семен перед нею. Працювала, як і всі, не вимагаючи легшої роботи, і це ставилось в заслугу Коляді. Районна газета писала, що дружина голови сільради села Сосонки щодня працює в полі, і закликала: хай дружини всіх керівників та сільського активу беруть приклад з товаришки Коляди.

Данило Вигон зрозумів, що він проти Семена постать дуже маленька, попросився в райкомі, аби його увільнили. Прохання задовольнили, і на голову обрали, звичайно, Семена Федоровича.

Але тепер це вже був не той Коляда, що ходив колись по хатах колгоспників, говорив щирі слова, умів пожартувати, перекусити з молодицями на полі, заспівати пісню. Сам не помічаючи цього, він став мовчазний і злий. Заздрив чужому, бодай маленькому, щастю, злився, коли люди сміялись. Чому вони щасливі, а він мусить жити з ненависною старою жінкою? Гидував, коли горнулась до нього або вимагала, щоб поцілував. Проклинав годину, коли народився на світ.

Христина стала найкращою подругою Фросини, і та звіряла їй всі свої таємниці:

— Від самого різдва, Христю, вже й спить окремо, наче і в хаті нема.

— Може, ходить до кого?

— Ні, я дізналася б, він боязкий у мене… Всього боїться. А я ще ж не стара… Мені ж, Христе, ласки хочеться… До тридцяти ж дев'яти років, їй-богу, непорочною була…

— Така вже доля наша, жіноча,— й собі журиться Христина.— І я б заміж вийшла. Роки минають… Хоча б інвалід який пристав.

— Сидітимеш руки склавши — так і постарієш. Само щастя, Христино, до рук не йде… Тут нема, то по сусідніх селах мотнись, ти, нівроку, славна…

Бідолашний Леонтій Горобець до цього часу не знає, що саме тоді вирішувалась його доля…

*

За три роки важкого життя з Фросиною Семен Коляда дуже змінився. Опустився, міг тижнями не голитись, покрикував на людей і вичитував довжелезні, нудні нотації молоді. Справи в артілі йшли все гірше і гірше, Коляду критикували на всіх зборах та нарадах. І ніхто не запитав, що коїться в його душі.

Колись Семен Федорович дуже любив читати, а тепер не брав книжки до рук, бо читати треба було вдома. Вечорами у конторі переглядав газети і з ненавистю дивився на годинника, який наближував час зустрічі з осоружною дружиною.

У районі укрупнювали колгоспи, але Коляду навіть не порекомендували на голову. Один час працював заготівельником у райспоживспілці, а пізніше — бригадиром. Коли ж колгосп знову відокремили, то Семена по старій пам'яті обрали на голову. Він розвернувся, і знову, було, заговорила область: у Сосонці збудували найкращі, показові ферми.

А потім — нова реорганізація, нові переміщення…

Найбільше непокоїло Семена Федоровича те, що він втрачав авторитет у начальства. У районі махнули на нього рукою. Уже й забув, коли сидів у президії. Коляда хотів будь-що вернути свою славу, щоб вона хоч трохи освітила його життя. Слава не приходила, були сірі будні… Відчував майже фізично, як його не люблять люди, навіть не поважають. Дожитись, щоб Ничипір Сніп, якого колись називав рідним братом, виступив проти нього на зборах, а недавно майже вигнав із хати!

Якось в такому ж препоганющому настрої Коляда зайшов до Маланки. Він приходив і раніше, але тільки тоді, коли приїжджав хто з району. Маланці виписували продукти, і вона готувала обіди та вечері. У неї й ночували всілякі представники.

Маланка, правду кажучи, здивувалась, побачивши голову самого. Роздягнувся, помив руки і сів за стіл.

— Може, повечеряємо?

— Прошу, Семене Федоровичу.— Жінка поставила пляшку і кинулась до печі.

Коляда стежив за її спритними рухами і думав, що оця Маланка ще до біса славна молодичка. Проти свого звичаю, сьогодні пив багато. Ставав усе похмуріший і похмуріший… А потім, схиливши голову на руки, довго плакав. Маланка вмовляла його, заспокоювала, допитувалась, у чім річ, але Коляда не сказав їй ні слова. Потім встав з-за столу, витер рукавом очі і вийшов.

А недавно він зустрів у полі Степку. Побачив — і занімів. Це було якесь диво. Чому раніше не помічав цієї пастушки?.. З того часу він і думає про неї. Степка для нього не просто чарівна дівчина. Вона — його мрія. Ні, не теперішня, а мрія юності. Так, так, це про таку дівчину він мріяв, коли ходив до школи, коли вчився в інституті… Або хіба не такою уявляв свою любов, коли мерз в окопах? Минає життя, а він ще нікого не кохав…

Як він погано повівся з дівчиною, коли та прийшла проситись в доярки. Говорив якісь двозначні дурниці. Степко, Степко, мріє моя!

…Із уламка дзеркальця дивиться на Коляду стомлений, зажурений чоловік, тільки очі якісь чужі… Чиї це очі? А-а, це очі студента першого курсу педагогічного інституту Семенка Коляди…

Платон пообіцяв Галині, що повернеться за кілька днів, але минув уже тиждень, а він додому й не збирався. Жив усі ці дні в сумнівах, тривозі. Про те, щоб продовжувати навчання,— не могло бути й мови. Отже, треба влаштовуватись на роботу, бо на станції технічного обслуговування взимку, коли мало клієнтури, не заробиш. У таксомоторному парку вакансій теж не було. Знайомі шофери пообіцяли влаштувати його на автофургон «Хліб». Треба лиш зачекати і приготувати могорич.

На автофургоні — добре, роздумував Платон, можна попроситись на нічну зміну, а вдень відвідувати деякі лекції, хоча він переведеться на заочний відділ.

Тепер треба було шукати квартиру, бо він був майже впевнений, що йому вдасться переконати Галину і забрати її разом з Васьком до себе. Цілі дні їздив по місту та околицях, намагаючись знайти житло. Але всі ніби змовились: якщо вам особисто, будь ласка, окрема кімнатка… А тільки дізнавались, що з дітьми,— і слухати не хотіли. Платон уже зовсім, було, втратив надію, але якось увечері з'явився радісний Єрофей Пименович і повідомив, що двірничка на Печерську погодилась здати маленьку кімнатку. Вони разом поїхали туди і про все зговорились, а ще через день подзвонили шофери: Платон може приймати автофургон, правда, не «Хліб», а «Ремонт меблі на дому». Чорт з ним, попрацюю «на дому», а потім щось підшукаю краще.

Тепер треба було йти в деканат, до ректора академії і попросити, щоб перевели на заочний відділ.

Декан факультету Григорій Якович Осадчий уважно вислухав сумну розповідь хлопця, прочитав заяву і, пильно дивлячись на нього, запитав:

— А ви, власне, ким думаєте бути, Платоне, агрономом чи мебельником?..

— Агрономом.

— Не можу знайти зв'язку між вашим фургоном для ремонту меблі і агрономією,— розвів руками Осадчий.

— Я, я буду відвідувати деякі лекції і…

— Я розумію, у вас тяжке становище, і мені дуже шкода, що піде з академії такий здібний студент,— професор з жалем дививсь на Платона,— але я бачу єдиний, на мою думку, вихід…

— Який, Григорію Яковичу?

— Ви повинні їхати у свою Сосонку і працювати в колгоспі… Тоді ми з радістю вітатимемо такого заочника, і, запевняю, наша кафедра допоможе вам…

Теж мені вихід, думав Гайворон, він це знав і без професора. А Наталка? Професорові байдуже, звичайно, а для нього, для Платона, на першому місці стоїть Наталка, потім уже кафедра шановного метра.

— Я не можу виїхати з міста, Григорію Яковичу. Розумієте, тут живе одна дівчина… Вона хвора, і я мушу бути тут…

— Справа складна, як я бачу… Та наука, мій друже, не любить, коли їй зраджують. Жаль. Дуже. Ми переведемо вас на заочний відділ, але я сумніваюсь, чи варто це робити. Заходьте.

На цьому розмова скінчилась.

Та найтяжче було попереду: ще мала відбутись розмова з Галиною.

І сталось те, чого він боявся. Сестра відмовилась залишати хату і село.

— Можеш їхати, Платоне, а я і сама проживу, а колись довчусь…

Хоч як Платон умовляв її, малюючи звабливі картини міського життя, Галина правила своє.

З Васьком було легше, він, як тільки почув, що його забирає до міста брат,— зразу ж з цією новиною оббігав усе село, і тепер біля хати Гайворонів зібралося півшколи Васькових друзів.

• Предыдущая
• 14/95
• Следующая