На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 1

• 1/95
• Следующая

Давно не співали в хаті Гайворонів, і Дарина Михайлівна радіє, що разом із сином завітала до хати й пісня. То нічого, що зараз оце знову поїде Платон. Мати ще не раз стрічатиме його на ріднім порозі. Дарина Михайлівна припрошує гостей, а цьому Михеєві Кожухарю аби поспівати. Ще й по чарці не випили, а він уже підвівся з-за столу, розпростер руки, наче намірився злетіти під стелю, і тихо почав:

Туман яром, туман долиною,

Туман яром, туман долиною…

Гості й про закуску забули, а Савка Чемерис і чарки до рота не доніс: цей чортів Михей всю душу тобі може піснею перевернути. Савці здалося, що довгий та худий, як драбина, Михей не співав, а розказував тільки йому одному про чиєсь кохання. Савка заплющив очі, і пісня понесла його кудись у затуманені яри та долини.

Та всіх пісень не переспіваєш. Дарина Михайлівна подякувала гостям, що завітали на проводи сина. Усі вийшли на подвір'я. Савка підбив солому на возі і вмостився на передку.

— Сідай, Платоне, бо й смеркати почало.

Платон поцілував матір, сестру Галину, малого Васька, а потім уже обійшов гостей. І Дарина Михайлівна була щаслива, що сина її проводжають люди, що Савка везе його на станцію.

— Ти ж, сину, вчися та шануйся,— наказувала.

— Добре, мамо.

Савка махнув батогом і так натягнув віжки, ніби правив не миршавими коненятами, а казковими зміями.

Виїхали на гору, за село, і Платонові у груди вдарив пружний весняний вітер, розбуджений далекими травневими громами, які ще не докотилися сюди. Раптом біля старого вітряка, що стояв край поля, немов на вічній варті, юнак побачив дівчину. Вона була струнка і легка. Платонові чомусь здалось, що її відчахнув вітер від широкого вітрякового крила та не насмілився відірвати од землі. Дівчина, піднявши руку, когось кликала.

Гайворон оглянувся, але навкруги не було нікого.

Вона кликала його.

— Я вас наздожену,— сказав Платон Чемерису і зіскочив з воза. Він ішов по чорній ріллі, і серце тривожно билось.

Дівчина сховалась за вітряк. Там і знайшов її хлопець. Стояла, прикривши обличчя хусткою, було видно самі очі — якісь дивні, трохи розкосі, жагучі.

— Хто ти? — запитав.

Очі вихлюпнули на Платона тривогу і спалахнули золотавими іскорками.

— Я — Степка! — Зірвала з голови квітчасту тернову хустку.— Не впізнав?

Так, це була Степка. Він познайомився з нею восени, коли повернувся з армії. Власне, знав її і раніше, але тоді це було мале прудконоге дівчисько, на яке ніхто з хлопців не звертав уваги.

— Чого ти сюди прийшла, Степко?

— Я хотіла побачити тебе.

— Навіщо?

— Аби ти знав, що я є…

— Я знаю…

— То чому ж навіть не глянув жодного разу?.. Я приходила вчора і сьогодні… до тебе…

— До мене? — здивувався Платон.

— З того часу, як ти повернувся з армії, мені завжди хочеться бачити тебе,— довірливо подивилась на Платона.— Чудна я, правда?

— Я… я не знаю,— розгублено промовив.

— Ти поспішаєш?

— Поспішаю, Степко.

— Що ж, їдь.— Дівчина відійшла і розсміялась.— Тільки не подумай, що я справді тебе проводжати вийшла. Я весну прийшла стрічати… Чуєш, як іде полями весна?

І Степка побігла полем у весняне смеркання. Гайворон деякий час не міг збагнути, чи справді вона була тут. Отямившись, побачив дівчину вже далеко від себе. Потім вона зникла, наче розтанула в імлі.

— Ге-е-ей! — гукав десь на дорозі Сава Чемерис. Платон ішов по зораній землі, по добрій землі своїх батьків. Вона лежала перед ним безмежними чорними гонами, як дорога до щастя…

Старенький голубий «Москвич» з розбитою фарою несміливо заїхав на подвір'я і зупинився. Платон побачив, як з машини вийшла гарна дівчина з модною зачіскою, висока і струнка. Вона безпорадно оглянулась, ніби шукала когось, і попростувала до гурту багатостраждальних автолюбителів, що юрмились біля своїх понівечених лімузинів.

Не встиг скинути комбінезона, як його покликали:

— Студент, шуруй до механіка!

— Я свою зміну відробив, чого він хоче від пролетаріату?

— Біс його знає,— стенув плечима довготелесий хлопець,— там якась чувиха фару собі розтрощила.

Гайворон жбурнув паклю, якою витирав руки, і вийшов з комірчини.

— А ось наш студент,— відрекомендував механік.

— Ну,— не дуже чемно промовив хлопець.

— Дівчині допомогти треба,— кивнув на «Москвича».— Зроби, Платоне.

— У мене зміна закінчилась.— Платон, засунувши руки в кишені, безцеремонно розглядав дівчину. Вона помітила це і обсмикнула своє коротеньке платтячко.

— Я вам заплачу… Бачите, яка неприємність,— покусувала від хвилювання шерхлі губи.

— Хіба ти відмовиш такій красуні? — якось байдуже проказав механік і зник.

— Тут багато красунь знайдеться з машинами.— Гайворон клацнув запальничкою і пішов.

Дівчина розгублено дивилась вслід сердитому хлопцеві. Згодом до неї підійшов низенький чоловічок у парусиновому френчі і шепнув:

— Ви йому на півлітра пообіцяйте… Тут все на хабарах. Не державна станція технічного обслуговування, а приватна крамничка. Я до них ще доберуся… А в Америці, кажуть, без черги ремонтують…

— То забирайте свого драндулета і газуйте на Штати.— Платон став між дівчиною і чоловічком у френчі.— Хто у вас вимагав хабара, хто?

— Буде треба — скажу. І ти не дуже, бо я — Пишва з міністерства! — Чоловічок помахав куцим пальцем і відійшов, сповнений власної гідності.

— Жук! Нема дня такого, щоб тобі не зіпсували настрою.— І до дівчини: — Ви що, фарами стовпи збивали?

— Це я так з гаража виїжджала…

— Ловко. Давно шоферуєте?

— Ні…

— Давайте інструменти.

Лише тепер дівчина помітила, що хлопець тримав у руці нову фару.

— Я не знаю, де вони лежать,— винувато усміхнулась.

— У багажнику мусять бути, синьйорино. Відчиніть!

Платон працював мовчки. Вона стояла біля нього, тримаючи в обох руках всі інструменти, які тільки трапилися в багажнику: а може, вони знадобляться цьому сердитому хлопцеві? Чому він мовчить?

— Дайте мені ключа на десять,— почула.

— Я не знаю, який на десять.— Дівчина розгублено простягнула Платонові всі ключі.

— А що ви взагалі знаєте? Ключа підібрати не може, а сідає за руль.— Узяв потрібного ключа і помахав ним перед очима красуні.— Ось написано — десять, бачите?.. А чого ви дивитесь на мене?

— Так…

Він зовсім не такий уже й сердитий, цей Платон. І симпатичний. Брови стрімко зійшлись на переніссі, але очі лагідні, карі очі в нього. Каштанове волосся неслухняними пасмами спадає на чоло. Цікаво, чому його називають студентом?

— Чому вас кличуть студентом? — несподівано для себе запитала.

— Бо я маю честь належати до цього племені. Ще будуть запитання?

— Будуть. Де ви вчитесь?

— Гризу граніт се-ге наук, в академії.

— Давно гризете?

— Три роки… Лампочка, здається, ціла.

— Будете агрономом?

— Умгу…

— А тут, на станції, ви… тимчасово, чи…

— Студент, уявіть собі, теж мусить їсти і мати штани… Все. Можете їхати.

— Спасибі… Візьміть.— Дівчина подала Платонові гроші.

— Заплатите в бухгалтерії. Хабарів, як вам відомо, ми не беремо.

— Але ж ви після робочого дня…

— Людина людині — друг, товариш і брат. Бувайте!

І він пішов. Високий, широкоплечий, по-військовому підтягнутий. Оглянеться? Ні. Хай собі йде. Подумаєш, «друг, товариш і брат»!

До міста підкрадались хмари. Важкі, осінні. Зі степу нарешті прорвався крізь кам'яний заслін будівель вітер. Шарудів пожовклим листям, тужно стогнав у дротах, немов скаржився на свою долю.

• 1/95
• Следующая