«Петро Голубничий» - Михановский Владимир Наумович - Страница 2
- Предыдущая
- 2/3
- Следующая
– Капітане! Вже, мабуть, можна! – благально сказав Ярослав.
Скеля натис клему виклику. Шерех і писк радіоперешкод наповнили кают-компанію.
– Прибув до третього відсіку, – почувся чіткий Кірів голос. – Аналіз повітря у відсікові…
– Коротше… Доповідай про найголовніше! – попередив капітан. – Енергія в твоєму переговорному акумуляторі кінчається.
Микола Борт винувато кашлянув. Протягом кількох днів він збирався поставити Кірові новий акумулятор. Та все ніяк не міг вибрати слушного моменту… Тепер ця дрібниця може спричинитися до фатального наслідку.
– Аналіз повітря у відсікові, – повторив Кір, – свідчить, що процентний склад кисню дедалі стає менший.
Космонавти мовчки перезирнулись: це була нова ланка у вервечці несподіванок.
– Маю намір розпочати дослідження зеленої субстанції, – спокійно казав далі Кір, наче перебував не на кораблі, що дістався далекої зоряної системи, а на тренувальному полігоні. Щоправда, його голос звучав глухіше, аніж звичайно. Та причиною цьому був виснажений акумулятор…
Минуло кілька хвилин. Але Кір не рухався з місця, вичікував. Мабуть, якісь міркування утримували його від активних дій.
Рухливий язик, що скидався на зеленаве полум’я, підповз по підлозі відсіку до стелажа, гнучко охопив його з усіх боків. Стелаж гойднувся і полетів долу, засіявши підлогу склом і друзками. Більшість реторт розбилась, і отруйний дим від мішанини реактивів заповнив увесь відсік.
– О-о! – застогнав Ярослав, наче від зубного болю, і на мить прикрив долонею очі.
– Спокійно! – поклав йому на плече руку капітан. – Зараз це не головне.
Коли дим розвіявся, перед космонавтами постала страхітлива картина: зелена маса, звиваючись, повзла в усі боки. Здавалося, перевантаження, що виникало внаслідок прискореного руху корабля, для неї не існувало. Можна було подумати, ніби в біолабораторії раптом попри всі закони фізики запанувала невагомість.
Микола перший звернув увагу на одну неймовірну обставину: предмет, що до нього торкався мох, кудись зникав. Ось зелений язик натрапив на осцилограф, і прилад повільно розтанув, наче був виліплений із снігу.
– Мабуть, він загубив свій колір, став прозорий, – висловив припущення Ярослав. – Проклята пліснява, чи що воно там таке, позбавила його пігменту…
– А я думаю, вона просто розчинила його в їдких кислотах, – докинув Микола.
– Боюся, кожен із вас далекий від істини, – похитав головою капітан. – Ну, та давайте подивимось, що буде далі.
Навколо Кіра ще н досі лишалося трохи вільного простору. Біоконтейнери, скло, різні прилади, довідники – все без сліду зникало перед загадковим космічним джінном. З Ярославового обличчя було видно, як боляче хлопцеві бачити цю дику руйнацію. Товариші, безсилі що-небудь вдіяти, співчували йому. Але астробіолог хвилювався найбільше. Це ж він сам, власноручно, випустив на волю страшну силу, котру тепер так важко укоськати…
Тим часом Кіра, зовсім відтиснутого в куток, з усіх боків щільно оточив мох. Смарагдове баговиння немов чатувало на слушну хвилину. Воно сміливо розправлялося з приладами й обладнанням відсіку, але підступитися до робота просто так, видно, побоювалось. Між іншим, пліснява не торкалася й корабельних стінок.
– Може, її лякає іонопластик, що ним обклеєно внутрішні панелі? – прошепотів астробіолог.
– Ну, а Кір? – заперечив штурман.
Ярослав тільки плечима знизав.
Капітан знову увімкнув радіовиклик.
– Зелена речовина випромінює промені, – ледве чутно пролунав Кірів голос. – За півхвилини переходжу…
Тут фраза обірвалася, бо зелена маса з усіх боків навально ринула на робота.
Кір зник із поля зору. Весь екран затопило місиво, й тільки подеколи з нього вихоплювались роботові кінцівки. Видно, Кір одчайдушно змагався з ворогом, ні на крок не відступаючи назад. Власне, й відступати було нікуди.
Кінець кінцем зелена маса відринула од робота, і він, весь покалічений, звівся на рівні ноги.
– Кіре, бережи себе! – гукнув капітан, нагнувшись до мембрани.
Зелений напасник підозріло заметушився, готуючись до нової атаки.
– Ця… – штурман затнувся, підшукуючи слово, – ця штуковина, як видно, боїться білкової матерії.
– Не дуже й боїться, – заперечив капітан, дивлячись, як зелена підкова знов почала змикатися.
Цього разу на екрані було добре видно всі перипетії боротьби. Кір відбивав атаку, як лев. Це була веремія зелених барв. Мох змінював своє забарвлення, наче хамелеон.
Раптом із зеленого шумовиння на мить вихопився тонкий шнур. Верхівка його роздулась, ніби голова кобри, й гойднулася в роботів бік. Однією з кінцівок Кір перервав дивовижне стебло, і воно, звиваючись, повільно упало.
Ярослав скосив око на товаришів. Здається, вони нічого цього не помітили. Та воно й не дивно. Все сталося за якусь частку секунди. Астробіолог нервово потер чоло і враз незвичайно голосно гукнув:
– Братці, перед нами розумна матерія!
Микола Борт витріщився на Ярослава, ніби вперше його побачив. Тільки капітан не виказав ніякого здивування. Він ніби чекав цих слів.
– Які у вас підстави? – запитав Федір Скеля.
– Правильна тактика в нападі й захисті, – гаряче сказав Ярослав. – Схильність до попередньої розвідки. Відтак: оточення ворога…
Капітан хитнув головою, немовби діставши підтвердження власним думкам.
– Якщо це розумна матерія, нам необхідно порозумітися з нею, – сказав Микола і з відчаєм позирнув на екран.
Кір і далі змагався із своїм ворогом. Зелений мур, що на цей час став уже суцільний, обачно вгинався, коли робот ступав крок уперед, і зразу ж змикався слідом за ним. З усього було видно, що посланцеві Землі довго не протриматись.
Капітан увімкнув передавач і віддав наказ:
– Кіре, перед тобою завдання будь-що вирватися з відсіку. Причому зелена речовина не повинна проникнути за межі астробіологічної лабораторії.
– Чи можна мені… скористатися з… – долинув до кают-компанії кволий Кірів голос.
– Так! – закричав капітан, не дослухавши. – Вмикай лазерний пістолет.
– Капітане! – вигукнув Микола Борт.
– Спокійно, без паніки! – гаркнув Скеля. – Бережіть очі.
Тієї ж миті екран обійняло сліпуче світло. Потім воно згасло і спалахнуло знову. Тисячі вогненних голок, посланих Кіром, пронизали третій відсік, не виходячи за його межі. Зелена маса здригнула й відступила. Робот був схожий на фантастичного їжака, котрий настовбурчив свої колючки у хвилину небезпеки. Тільки за голки йому правили лазерні промені – сліпучо-білі нитки, що несли на своїй путі смерть усьому живому.
Лабораторію виповнив білий дим. Видимість майже зникла, і капітан швидко увімкнув інфразір. Зелена маса конвульсивно посмикувалась. За всіма ознаками, під промінням лазерів їй було непереливки, і Кір від оборони перейшов у наступ. У ці хвилини він був схожий на велетенського дикобраза, що повільно ворушив своїми вогненними стрілами-голками. Лазерні промені сягали на півтора метра, а потім обривалися.
Логічна схема сповістила Кірові, що він може пропалити стінку відсіку, і тоді ворог розповсюдиться по всьому кораблеві. Ось чому робот максимально обмежив дію променів.
– Кір щось надумав, – не відриваючи погляду від екрана, сказав астробіолог.
І справді, робот став перебігати з місця на місце, маневрувати. Здавалося, він виконує якийсь химерний танок. Кожен крок наближав його до заповітного люка. У такт із Кіровими стрибками погойдувались і вогненні голки, що утримували зелену масу на певній відстані.
Налагодити з роботом радіозв’язок не вдавалося. З третього відсіку долинали тільки якісь невиразні шуми. Отож про те, як Кір почуває себе, космонавти нічого не знали.
Здійснюючи хитрі фінти, робот пробився до стіни, погасив частину променів, аби не пошкодити панелі, а частину зібрав у сніп. Ошелешене масованим вогнем, зелене шумовиння на кілька метрів одступило. Цього було досить, щоб Кір з неймовірною силою рвонув на себе люк і вискочив з відсіку…
- Предыдущая
- 2/3
- Следующая
